Літак підбито над ціллю - Генріх Борисович Гофман

Льотчики йшли мовчки. Вони вже звернули на стежку, що навпростець, через руїни будинків і купи щебеню, вела до гуртожитку, коли Карлов несподівано звернувся до Бахтіна:

— Іване Павловичу, ви літали сьогодні над Сталінградом?

— Літав, — відповів Бахтін. — А чому ти питаєш?

— Та от ми зараз ідемо по руїнах, і я уявив собі Сталінград. Я теж сьогодні вів ескадрилью над містом— од нього тільки сама назва лишилася. Тут, у станиці, хоч половина хат уціліла. А там? Купи битої цегли, там де-не-де напівзруйновані стіни… Страшна рана на нашій землі.. Мені доводилося до війни бувати в Сталінграді…

— Знаєш, Георгію, — не відразу озвався Бахтін, — мені здається, що ці напівзруйновані стіни стоять на землі як пам’ятки. Так, так, саме пам’ятки величі, стійкості. Адже стільки бомб і снарядів кинув ворог на місто, а воно вистояло… Закінчиться війна, Сталінград відбудують. Але я залишив би одну з напівзруйнованих стін у центрі майбутнього міста. Хай вона нагадує наступним поколінням про те, як ми боронили свою землю. — Бахтін глянув на Карлова. — А ще мені хочеться, щоб жоден фашист не втік з Сталінграда, щоб полонені гітлерівські солдати відбудували те, що вони зруйнували… Чим більше знищимо ми завтра «Юнкерсів», тим швидше знесилиться армія Паулюса.

— Ой, і дамо ж завтра чосу фашистським льотчикам! — вигукнув Долаберідзе, підкручуючи чорні вусики.

Він посковзнувся і мало не звалив Бахтіна.

— Ну й ведмідь же ти, Долаберідзе, — ледве встоявши на ногах, зауважив той.

— Я тебе, мов рідного батька, люблю, а ти мене ведмедем обзиваєш, — надувся Долаберідзе.

— Та ти чого? Невже образився? — здивувався Бахтін. — Облиш, я тебе теж люблю, — і він, ставши навшпиньки, обняв свого вразливого друга.

Вони саме підійшли до гуртожитку, де жив лейтенант Карлов. А Бахтіну й Долаберідзе треба було пройти ще трохи далі.

— Ходімо до нас, — запросив Карлов товаришів. — Я вам на баяні пограю.

— Ні, Георгію, треба перед вильотом одпочити, — відмовився Бахтін.

— Шкода — рано вставати треба, а то пішов би. Добре ти, Георгію, граєш, — Долаберідзе захоплено ляснув Карлова по плечу. — Ну ходімо, «Горобець одинадцять», — звернувся він до Бахтіна.

Друзі посміхнулися. «Горобець одинадцять» — ці слова були позивними капітана. Під час польоту часто лунало в навушниках квапливою скоромовкою: «Я — «Горобець одинадцять». Як мене чуєте? Прийом». І льотчики жартома наділили свого командира цим прізвиськом.

Карлов попрощався з друзями і ввійшов у гуртожиток. Це була велика сільська хата з низькою стелею. Яскраво світили, почеплені на стінах три гасові лампи. Вздовж стін тяглися дощані нари, на яких лежали акуратно застелені матраци. За довгим столом сиділи кілька льотчиків. Двоє з них грали в шахи. Інші «забивали козла» і з такою силою стукали кісточками по столу, що на шаховій дошці підскакували фігури. Хтось голився, прилаштувавши люстерко на самісінькому краєчку стола.

Побачивши командира ескадрильї, льотчики посхоплювалися з місць. Це були досвідчені повітряні бійці. Тільки двоє, ті, що грали в шахи, недавно прибули в полк з льотної школи і вважалися молодими. Щоправда, усім ім — і молодим, і досвідченим — ледве минуло по двадцять років. Тому двадцятивосьмирічний Георгій Карлов вирізнявся серед льотчиків своєї ескадрильї.

— Ну, сокирки, чого посхоплювалися? Сідайте! — дозволив Карлов. Він сів на нари і почав знімати унти.

«Сокирки» — було улюбленим виразом командира ескадрильї. Він перейняв його ще в льотній школі від свого інструктора, який так називав курсантів за те, що ті не вміли триматися в повітрі.

В 1939 році Карлов закінчив льотну школу, сам став інструктором в авіаційному училищі і теж почав називати своїх вихованців «сокирками». Він звик до цього слова, але вживав його тільки жартома, і ніхто на нього не ображався.

Льотчики сіли.

— Заграли б якоїсь, товаришу командир, — попросив сержант Семенюк, намилюючи щоку.

— Можна й заграти, — погодився Карлов. Він зняв з себе комбінезон, поставив унти під нари, взув чоботи і розправив під ременем гімнастьорку. Хтось уже витягав з-під нар баян.

— А заспіваєте? — спитав Карлов.

Не чекаючи відповіді, він зручно вмостився на ослоні, розтягнув міхи і, схиливши голову — немовби прислухався до протяжних звуків, заграв:

Першим підхопив знайому мелодію Анатолій Семенюк. Потім до нього приєднався ще чийсь голос, і от уже різноголосий хор співав:

Переборами заливався баян. Пісня брала за серце.

Даремно матуся синка буде ждать, їй скажуть — вона заридає.