У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Стривай, а чи не в цьому крився початок помилки, яку ти припустив? Надто вже засліпили тебе власні "подвиги", і ти дозволив собі, мов павич, розпустити хвоста: розчулитися, запишатися, забути про обережність.

Коли б не надмірна віра в свою щасливу зірку, ти б не зійшов на тій треклятій станції, не порушив би даного собі слова не виходити без потреби з вагона.

Поїзд вже наближався до австрійсько-італійського кордону, може, це навіть була остання перед ним станція, коли ти вийшов на перон. Тепле чисте повітря, насичене запахом молодої зелені, здавалося, само вливалося в груди. Воно просто паморочило голову, таке було п'янке. Нестримно схотілося унести хоч часточку цієї благодаті з собою у вагон. Бодай пучок трави. Тоді Григорій і зробив ті кілька фатальних кроків до кінця перону.

- Гауптман Гольдрінг? - почулося збоку, коли він нахилився над якимсь кущиком, схожим на молодий чебрець.

Тебе захопили зненацька, і ти здригнувся. Як хлопчисько, якого спіймали на гарячому. Цього не міг не помітити офіцер військ США і два солдати, які його супроводжували. Якби не це, то, можливо... А втім, ні! Серед юрби, яка встигла оточити підозрілого пасажира і патруль, Григорій побачив знайоме обличчя колишньої економки генерала Еверса - фрау Вольф. Помітивши на собі погляд того, кого вона знала як Гольдрінга, фрау спритно сховалася за чиєюсь спиною.

"Виказала!"-майнуло в голові.

- Так, гауптман фон Гольдрінг, - після хвилинного вагання підтвердив він. Послатися на документи, заховані в валізці, залишеній у вагоні, він за таких умов не міг, це б тільки ускладнило становище. Ні, назватися справжнім ім'ям він не мав права. Ні за яких обставин. Треба вишукати іншу можливість, щоб звільнитися... Що ж, Гольдрінг так Гольдрінг! Що можуть йому закинути? Працював він при штабі, безпосередньої участі у воєнних діях не брав, у каральних експедиціях у тилу теж...

Але вийшло зовсім не так, як Григорій сподівався. Бо він не міг знати того, що саме в цей час в Австрії і на кордоні Німеччини з Швейцарією виловлювали тих гітлерівців, які повірили запевненням фашистської пропаганди, що війна продовжуватиметься в горах південної Німеччини, і тікали сюди від військ переможців.

Зрозумівши, що їх ошукано, ці солдати і офіцери, переважно з військ СС, під вигаданими прізвищами, часом з найсумнівнішими документами в кишенях, а часто і без жодних документів, тікали тепер на всі боки, рятуючись від можливої і заслуженої кари, їх виловлювали і заганяли за колючий дріт таборів для військовополонених, звідки більшість, значну більшість союзники відпускали, навіть не поцікавившись їхньою злочинною діяльністю під час війни.

Всього цього Григорій не знав і був вкрай здивований, як повелися з ним в комендатурі табору.

Занотувавши лише прізвище "Гольдрінг" і частину, де він служив, черговий сержант ні про що більше не розпитував, вказав тільки номер намету, куди новоприбулого і відвели.

Табір. Він знову виникає перед очима, аж до найменших дрібниць.

Він був розташований біля невеличкого міста Шедді, на колишньому аеродромі, тепер оперезаному колючим дротом. Кожній роті відведено окрему ділянку. Взводні, ротні і батальйонні командири живуть при своїх підрозділах. Колишні штабні офіцери - в окремих наметах. Офіцерам вищих рангів призначені особисті денщики. Решта офіцерів, починаючи від лейтенанта і до майора, мають одного денщика на трьох. Заборонено мати при собі біноклі, фотоапарати, але офіцерам дозволено залишити в себе пістолети, а унтер-офіцерам - так звані зайтенгевери, тобто багнети від гвинтівок.

У таборі розмістилося близько вісімдесяти тисяч солдатів і офіцерів. Ціле містечко з наметів! Вони стояли правильно розташованими кварталами, по кількості яких можна було визначити кількість батальйонів. Великий ангар пристосували під клуб. Тут майже безперервно демонструвалися кінофільми.

Комендатура табору розташувалася в чотирьох двоповерхових будинках біля самого входу на колишній аеродром.

Як кожного новака, Григорія відразу ж оточили місцеві ветерани, і незабаром він уже цілком обізнався з розпорядком табірного життя і з усіма новинами, які могли хвилювати військовополонених. Сенсацією останніх днів було повідомлення комендатури, що всіх полонених незабаром відпустять додому, за винятком тих, хто служив у військах СС, СД і в гестапо. Вже не з офіційних, а з якихось інших джерел стало відомо і те, що полонених, сім'ї яких живуть у Східній Німеччині, відпускатимуть в останню чергу і лише після того, як вони категорично відмовляться лишитися в західних зонах. Навколо цього точилося тепер у таборі найбільше розмов, суперечок, часом навіть досить гострих.

Декого, переважно штабних офіцерів, іноді викликали до комендатури, тримали там по кілька годин. Це збуджувало цікавість всіх. Та на запитання своїх колег про причини виклику штабісти відповідали неохоче, вдаючись до однакового пояснення: "Розпитували про роботу штабу".

Для Григорія час тягнувся нестерпно повільно. Незважаючи на кілька поданих на ім'я начальника табору рапортів, його нікуди не викликали, і він цілісінькі дні лежав у наметі з книгою в руках - при таборі була досить пристойна бібліотека. Доводилося одурманювати себе безперервним читанням, щоб прогнати неспокій, не думати про бідолаху Матіні, який марно чекає допомоги. Своє власне становище спочатку турбувало менше: почнуть відпускати інших, відпустять і його...

Те, що він віддався плинові подій, сподіваючись на швидке звільнення, було другою помилкою, якої Григорій не може собі пробачити в ці останні хвилини. Але пізно картати себе, та й ні до чого... Мабуть, краще зовсім не дошукуватись і не згадувати.

Та збуджений споминами мозок вже не може відключитись від недавніх подій.

Ранок першого дня липня почався незвичайно. Григорій прокинувся від того, що хтось його торсав за плече, а коли • розплющив очі, побачив біля своєї койки американського сержанта. Ламаною німецькою мовою той запитав:

- Ви гауптман фон Гольдрінг?

- Так, я.

- Тоді до комендатури!

- Хто мене викликає?

- Дізнаєтесь на місці.

Нескладний ранковий туалет забрав небагато часу, і за кілька хвилин Григорій вже переступив поріг приміщення, куди так прагнув потрапити. Телепень! Ти ж зовсім не на таку розмову сподівався!

Кімната, куди ввів його сержант, скидалася на по-діловому