У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Це його святий обов’язок, це веління серця.
- І ти певен, що зможеш йому допомогти? – запитав Титов, вислухавши розповідь Григорія про Матіні і прочитавши листа Курта.
- Я не знаю обстановки там зараз. Але мені хочеться вірити в правду. Матіні справжній патріот, а для мене особисто зробив так багато! Було б чорною невдячністю злякатися не відомих ще мені труднощів, лишитися байдужим, коли йдеться про його долю, можливо, й життя. З його м'якою вдачею мрійника й ідеаліста, мало пристосованого до життя, він не зможе сам себе захистити.
- А ти усвідомлюєш, як ти ризикуєш? - запитав Титов.
Григорій добре розумів: його поїздка на північ Італії, а потім до Рима мало скидатиметься на безтурботну туристську мандрівку - і щиро признався в цьому.
- У тому-то й річ...
- І все ж я просив би вашої допомоги, навіть зваживши на риск. Деякий риск, бо обіцяю бути максимально розсудливим і обережним...
Розмова з Титовим того разу затягнулася надовго. Всі можливі ситуації, в які міг потрапити Григорій під час подорожі, обидва всебічно розглянули і зважили, вишукуючи ту або ту лінію поведінки, за тих чи тих умов. Григорій бачив - полковник задоволений з його розсудливості і поступово заспокоюється.
-- Ну, що ж, - погодився він нарешті, - так тому й бути: виїхати допоможу. Коли вже твердо вирішив, допоможу. Тільки пам'ятай: поїздка - твоя особиста справа. Тільки особиста. Війну скінчено, ти вже не розвідник, навіть не військовий. Звичайний турист.
- Зрозуміло...
Свою обіцянку допомогти полковник виконав, та помітно було, що він сам картає себе за свою поступливість.
- От і знов турбуйся за тебе! - вихопилося в нього під час прощання. - Не як за підлеглого, а як за...- не закінчивши, Титов сердито крутнув головою, немов відганяючи від себе не зовсім веселі думки, і міцно потис Григорію руку.- Щастя тобі!
Думка про те, що він не справдив сподівань полковника, пече зараз нестерпним соромом. Ні, краще не згадувати зараз про цей потиск і серйозний погляд стомлених, трохи сумовитих очей. Бо в уяві виникає інше прощання: на пероні вокзалу в Києві.
Бідний батько! Як намагався він приховати свою тривогу, як силкувався триматися весело і спокійно, хоч серцем відчував: той лист, що так стривожив сина, чимось причетний до його раптового від'їзду.
Що думає зараз старенький, одержавши коротеньку синову листівку? Певно, за своєю звичкою, загорнув аркушик у календарі - ту дату, до якої Григорій обіцяв повернутись. Мабуть, довго житиме надією, загортатиме нові й нові аркушики, не знаючи, що для сина не існує вже ні днів, ні ночей...
Дуже важко відвернути думки від найближчої в світі людини. Простіть мені, тату! Але я не маю права зараз про вас думати: мені треба затиснути в серці жаль і біль, щоб не осоромити нашого чесного роду.
Кажуть, ніби людина у передсмертні хвилини встигає згадати все своє життя. Дивно, мені не хочеться зараз думати про далеке минуле. Лише про ту його маленьку частку, що обіймає кілька тижнів. Бо мені конче треба, конче треба докопатися до того, де я схибив.
Початок подорожі, здається, не віщував нічого лихого. Вірний своїй звичці не заводити знайомств у дорозі, Григорій не втручався в розмови супутників, зробивши вигляд, що в нього болить голова - навіть таблетку пірамідону демонстративно проковтнув. Це справило враження. Ніхто не наважився звернутись до нього з стереотипними запитаннями "звідки і куди їдете", не поцікавився, що то за книжку він так неуважно гортає. Людині нездужається, краще дати їй спокій, з усяким це може трапитись, та ще у вагоні, де через погано припасовані вікна і двері гуляють протяги. Скориставшись з свого вигідного становища, Григорій напівповернувся до вікна.
На кожному кроці впадали в очі сліди недавно закінченої війни. Знівечений вибухом паровоз, схожий здалеку на велику доісторичну тварину, що всім своїм тілом припала до землі, готуючись до стрибка, та так і застигла, вражена смертоносною зброєю. Кістяки напівобгорілих вагонів. Величезна купа щебеню, над якою височить єдина вціліла стіна - все, що лишилось від чиєїсь оселі. Чудом вцілілий височенний димар якоїсь фабрики чи невеличкого заводу - він самотньо стирчить над руїнами, немов обеліск на цвинтарі. Обпалені пожежею дерева простигли до ясного неба чорні вузлуваті руки, чи то благаючи, чи то проклинаючи... Швидкий рух поїзда скорочував відстань між цими позначками війни, і Григорію здавалось, що вони вишикувалися вздовж колії суцільною шерегою, наче траурний почет.
Та поступово око звикло до таких картин, Григорій почав помічати й інше: впереміж з чорними латками ясніла ніжна прозелень засіяних ланів, біля садиб порпалися люди, по розбитій ще дорозі вздовж колії сновигали вантажні машини з мішками, паками, цеглою, колодами лісу, худобою, на пощерблені перони станцій веселими зграйками вибігали дітлахи лише для того, щоб помахати вслід поїздові руками, як не раз це робив у дитинстві сам Григорій... Так, життя, нестримне у своїй творчій силі, продовжувалось, почало вирувати з новою силою. Думка, що війна вже позаду, що вона стала вже історією, лунко віддалася в серці такою проймаючою радістю, що на очі Григорія набігли сльози. Як пишався він у ці хвилини своєю Батьківщиною! Адже в тому, що центральна Європа сьогодні живе мирним життям - заслуга його країни, його народу, всеперемагаючої правди ідей, якими він керувався, за які не вагаючись ішов на смерть.
У напівтемряві камери, сам на сам із собою, Григорій знову переживає те почуття гордого піднесення, яке його тоді охопило. Бо, думаючи про свій народ, він згадав і про ту маленьку частку, яку сам додав до його зусиль. І, нема чого тепер перед собою ховатися, згадав про це з гордістю, відчув себе справжнім переможцем...
