Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
Проте мужній шотландець не розгубився, і це визволило його з біди.
— Чого вам, люди добрі? — вигукнув він. — Коли це тіло вашого товариша, то знайте, що це я перерізав вірьовку, і ви б зробили краще, коли б спробували привести його до пам’яті, ніж кидатися на того, хто його рятував.
Тим часом жінки оточили мертвого і спробували повернути його до життя тими ж засобами, що і Дорвард. Побачивши, що їхні зусилля марні, вони, за східним звичаєм, жалібно заголосили, рвучи на собі, щоб висловити свою печаль, довге чорне волосся; а чоловіки роздирали своє вбрання й посипали голови пилом. Вони так захопилися похоронним обрядом, що не звертали ніякої уваги на Дорварда, пересвідчившись з обставин в його безвинності. Безумовно, для Дорварда було б найрозумніше піти геть, залишивши цих диких людей, але шотландець був сміливий хлопець і йому цікаво було на все подивитись.
Чудний натовп: і в чоловіків і в жінок на головах були тюрбани або шапки, що скоріше скидалися на Дорвардову шапочку, ніж на ті, які звичайно тоді носили у Франції. Дехто з чоловіків заріс кучерявою чорною бородою, а колір шкіри в усіх був майже такий темний, як в африканців. Двоє з чоловіків, що, здавалося, були їхніми ватажками, мали якісь срібні оздоби на шиї та вухах і яскраві шарфи жовтого, червоного або ясно-зеленого кольору. Проте їх ноги й руки були голі, і весь натовп мав злиденний вигляд. Дорвард не помітив на них іншої зброї, крім довгих ножів, якими вони йому недавно загрожували. І тільки в одного жвавого юнака при боці висіла крива шабля, за ефес якої він часто хапався, побиваючись у горі більше ніж інші і викрикуючи загрози про помсту. Він поглядав на юрбу дуже засмученими очима, повними невтішного горя.
Ця юрба, безладно стовпившись, вила й скиглила і була така несхожа на всіх інших людей, яких Квентін досі бачив, що він був готовий вважати їх за сарацинів, тих «собак-поганців», що були супротивниками благородних рицарів і християнських монархів у всіх романах, про які він чув або і сам читав. Дорвард збирався вже піти геть, щоб спекатися такого небезпечного сусідства, коли почувся кінський тупіт, і людей, яких він вважав за сарацинів і які тим часом підняли тіло свого товариша на плечі, атакував загін французьких солдатів.
Ця несподівана поява урвала одноманітне скиглення — залунали вигуки жаху. Тіло небіжчика миттю опинилося на землі, і люди, спритно проскакуючи під черевами коней, сипнули врозтіч від списів, скерованих проти них. Солдати кинулись на них, грізно вигукуючи: «Геть проклятих поганських злодіїв! Хапай і бий їх! В’яжи їх, як бидло! Коли їх списами, як вовків!»
Але втікачі були такі моторні, а місцевість через кущі й хащі така незручна для кінноти, що лише двох збили з ніг і забрали в полон, причому один з них був юнак з кривою шаблею, хоч він відчайдушно оборонявся. Квентіна, до якого доля останнім часом була дуже неласкава, теж узяли, обеззброїли, незважаючи на його протести, звалили з ніг і зв’язали мотузкою, причому зробили це так уміло і швидко, що ясно було — вони не новаки в поліцейських справах.
Придивляючись з неспокоєм і хвилюванням до начальника цих вершників, Квентін не знав, чи радіти йому, чи вдаватися в розпач, бо він пізнав у ньому мовчазного товариша дядька П’єра. Справді, хоч би в яких злочинах звинувачували цих людей, начальник не міг не знати з ранкової зустрічі, що він, Дорвард, не має з ними нічого спільного. Проте важко було догадатись, чи буде цей чоловік ласкавим суддею для нього і доброзичливим свідком, а тому юнак вагався, чи звертатись до нього по допомогу. Втім, йому не дали довго розмірковувати.
— Труазешелю і Птіт-Андре, — звернувся похмурий начальник до двох вершників з свого загону, — оці дерева дуже до речі стоять тут. Я навчу цих невірних поганців, злодіїв та ворожбитів, як втручатися в справи королівського правосуддя, коли воно карає когось із їх проклятого племені. Спішуйтеся, діти мої, і виконуйте свої обов’язки.
Труазешель і Птіт-Андре миттю зіскочили з коней, і Квентін побачив, що в одного й другого приторочено до сідел скручені кільцем дві-три вірьовки, на кожній з яких був страшний зашморг з вузлом напоготові. Кров застигла йому в жилах, коли Квентін побачив, що вони вибрали три вірьовки, одна з яких призначалася для його шиї. Він голосно покликав начальника, нагадав про їхню ранкову зустріч, заявив про право вільного шотландця в дружній і союзній державі і почав запевняти, що зовсім не знайомий з цими людьми і навіть не знає, в яких злочинах їх звинувачують.
Начальник ледве глянув на нього і не звернув ніякої уваги на слова про зустріч. Він обернувся до двох-трьох селян, які тепер ступили наперед, — чи для того, щоб свідчити проти арештованих, чи з цікавості, й грубо запитав:
— Чи був отой хлопець з волоцюгами?
— Як же не був. Дозвольте довести до вашого відома, ваша високість пане прево, — відповів один з селян, — що він, як ми вже переказували вашій милості, богохульно наважився перерізати вірьовку, на якій правосуддя його величності дуже справедливо повісило того негідника.
— Можу заприсягтися перед богом і святим Мартіном Турським, що я бачив його з бандою, — сказав другий, — коли грабували наше село.
— Та ні, тату, це не той, — зауважив хлопчик, — той поганець був чорний, а цей юнак білий, той мав коротке кучеряве волосся, а в цього довге й біляве.
— Таке вигадаєш, дитино, — заперечив селянин, — ти ще, може, скажеш, що той мав зелену шкіряну куртку, а цей сіру? Але його милість пан прево знає, що вони можуть змінювати колір своєї шкіри й волосся так само легко, як і колір своїх курток. Отож, гадаю, це той самий.
— Досить того, що ви бачили, як він порушив вирок королівського суду, намагаючись урятувати страченого зрадника, — кинув начальник. — Труазешелю і Птіт-Андре, поспішайте закінчити справу.
— Заждіть, пане начальнику! — вигукнув юнак розпачливо. — Вислухайте мене. Не допустіть, щоб я помер безневинно — за мою кров помстяться земляки.
