Квентін Дорвард - Вальтер Скотт

В той час як ці думки снувалися в голові відважного Квентіна, він наздогнав двох серйозних і поважних чоловіків, очевидно, громадян міста Тура. Він привітав їх, почтиво прохаючи вказати йому, як пройти до дому дядька П’єра.

— До чийого дому, мій любий сину? — спитав один перехожий.

— До дому дядька П’єра, багатого шовкоторговця, який насадив шовковичні дерева в тому парку, — сказав Дорвард.

— Юначе, — проказав один з них, той, що був ближче до нього, — ви надто рано обрали собі ремесло нероби.

— І вибрали невідповідних осіб для ваших безглуздих жартів, — сказав другий ще сердитіше. — Турський синдик не звик до того, щоб з ним так розмовляли заїжджі бродяги.

Квентіна так здивувало, що дуже просте й чемне запитання розсердило цих зовні пристойних людей, що навіть не образився на них за грубу відповідь і довго стояв, вражено дивлячись услід незнайомцям, що прискорили ходу, раз у раз оглядаючись, ніби хотіли якнайскоріше піти від нього.

Незабаром він зустрів гурт виноградарів і звернувся до них з таким самим запитанням. У відповідь на це селяни почали розпитувати, який дядько П’єр йому потрібен — учитель, тесляр чи церковний сторож? Назвали ще шестеро якихось інших дядьків П’єрів. Коли ж виявилося, що жоден з них не той, кого шукає Дорвард, селяни сказали, що він зухвало жартує з них, і загрожували відлупцювати його за таке глузування. Але найстарший з них, який мав певний вплив на своїх товаришів, угамував їх.

— Хіба з його розмови й блазенської шапки не видно, що це за один, — сказав він. — Певно, якийсь заїжджий штукар, їх дехто зве чаклунами й ворожбитами… Хтозна, яку штуку він може утнути. Я чув про одного такого; він заплатив ліар[61] селянинові-бідняку, щоб той дозволив йому з’їсти у своєму винограднику стільки винограду, скільки влізе в його черево. І, уявіть собі, він з’їв стільки винограду, що вистачило б навантажити цілий віз, і не розстебнув жодного ґудзика на своїй куртці. Тож хай він спокійно йде своїм шляхом. А ти, приятелю, в ім’я нашої святої мармутьєрської діви і святого Мартіна Турського, іди собі з богом і дай нам спокій з своїм дядьком П’єром. Хтозна, може, ти звеш так самого диявола.

Шотландець, бачачи, що сила не на його боці, вирішив, що найрозумніше для нього мовчки піти геть. Але селяни, які спочатку відсахнулися од нього, гадаючи, що він чаклун і пожиратель винограду, відійшовши далеченько, осміліли і почали вигукувати йому вслід прокляття та осипати його камінням, хоч на такій віддалі воно і не могло дуже зашкодити. Квентін, в свою чергу, також почав думати, що він або сам зачарований, або мешканці Турені найдурніші, найгрубіші й найнегостинніші з усіх французьких селян. Ще один випадок підтвердив його останній здогад.

На невеликому пагорбі над бистрою й чудовою річкою Шер, якраз навпростець від стежки, якою простував Дорвард, росли мальовничою купкою великі каштани.

Під— ними нерухомо стояли кілька селян і пильно придивлялися до чогось серед гілля. Юність рідко глибоко замислюється і так легко піддається найменшому поштовху цікавості, як рівна поверхня тихого ставка береться брижами від випадково кинутого камінця.

Квентін прискорив ходу, швидко й легко зійшов на горбок і став свідком гидкого видовища: на одній з гілляк висіло в передсмертних корчах тіло якоїсь людини.

— Чому ви не знімаєте його, не переріжете вірьовки? — спитав юний шотландець, готовий так само допомагати іншим у нещасті, як і захищати власну честь.

Один із селян, злякано скосивши на нього око, вказав йому на якесь тавро на корі дерева, трохи схоже на королівську лілію[62], яка нагадує своїми таємничими рисами добре відому нашим митним урядовцям широку стрілу[63].

Не розуміючи, що це означає, й не звертаючи ніякої уваги на це тавро, юний Дорвард легко, як рись, підстрибнув, видерся на дерево, витягнув з своєї торбинки надійний «чорний ніж»[64], неодмінну зброю кожного горянина або мешканця лісів, і, гукнувши до тих унизу, щоб вони підхопили тіло, вмить перерізав вірьовку.

Однак людяність юнака не знайшла підтримки серед присутніх. Замість того, щоб допомогти Дорвардові, селяни так злякалися його відважності, що кинулися навтьоки, ніби боялися бути свідками такого зухвалого вчинку. Тіло, не підтримане знизу, всією своєю вагою ударилося об землю, і Дорвард, одразу зіскочивши за ним, побачив, що в ньому згасла остання іскра життя. Проте він не відмовився од свого добросердного наміру. Вийнявши шию нещасного чоловіка з зашморгу, Дорвард розстебнув йому дубле[65], побризкав водою обличчя і зробив усе що належить, аби повернути його до життя.

Тим часом якісь люди, вигукуючи щось невідомою мовою, здійняли навколо нього страшенний галас. Він не встиг і отямитися, як його оточили якісь чудні чоловіки й жінки, міцно схопили за обидві руки і приставили ніж до горла.

— Блідолиций раб Ебліса![66] — звернувся до нього один чоловік каліченою французькою мовою. — Зарізав його, а тепер ще хочеш пограбувати! Але ти в наших руках і заплатиш за це.

З усіх боків у відповідь на ці слова