Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська

– Роботу зроблено, хлопці, – поплескав я кожного по плечу. Дівчатам навіть дав по цукерці, які випадково виявилися у мене в кишені.

Дід Мартин прийшов на город вже тоді, коли нас не було… Хіба я винен, що в мене ще не було досвіду садити курей?

Бабуся сказала, що в іншої квочки вилупилися курчата. Цю квочку баба посадила швидше від Ряби. Я ніколи не брав у руки справжнє курчатко. Воно було жовтеньке і пухнасте. Курчатко відразу торкнулося дзьобиком до моєї родимки на пальчику. Це мене дуже лоскотало. Бабуся роздробила на картоні варене яйце і повиймала всіх курчат на підлогу. Вони бігали одне навколо одного і клювали яйце. Коли наїлися, почали заповзати одне одному під крильце, хоча крильця були зовсім не схожі на справжні крила.

– Бабусю, чому кури не літають? У них же є крила.

– Їх, напевно, ніхто не вчить, – усміхнулася бабуся і погладила мене по голові.

– А якщо спробувати їх навчити?

– Думаю, нічого не вдасться.

Це бабуся так думає. У мене вдасться! Мені здалося, що в мені надувається повітряна куля.

– Коли принесу квочку, курчат не бери, бо квочка кусає! – гукнула мені услід бабуся.

По дорозі я уявляв собі, як у квочки виїжджають зуби і як вона на мене накидається, щоб укусити. Мені перехотілося її бачити. Я на всяк випадок ще раз підбіг до бабусі:

– А коли ви принесете квочку?

– За день-два. Коли вилупляться всі курчата.

Отже, у мене було два дні. Я не біг, а летів до Павла. Мій план виглядав досить пристойно.

Коли бабуся поралася у городі, ми вирішили діяти. Павло тримав ящик із курчатами сам: він краще знається на таких справах. Найважче було з драбиною. Ящик нести важко. У кишенях курчата можуть подушитися. Так сказав Павло. Оскільки це курчата моєї бабусі, я взяв усю відповідальність на себе. Побіг до шафи, взяв бабусину хустку, поскладав у неї курчат і зав’язав їх собі навколо пояса.

– Вам тут має сподобатися. Це – найкраща хустка, – заспокоював я курчат.

Курчата пищали так, наче хочуть їсти.

– Почекайте, ще трішки, – прошепотів я їм і став на щаблі.

Павло ліз перший. Униз я не дивився. На курчат теж. Найважче було переступити з драбини на горище: там не було порога.

На горищі я був уперше. Навколо якісь дошки, старі книжки, взуття та інший мотлох. Мені тут зовсім не сподобалося.

– Ми могли б собі зробити тут штабну квартиру, – запропонував Павло.

Я не знаю, як виглядає горище у Павла, та ідея зі штабною квартирою мені теж не сподобалася.

Павло відчинив вікно. Я не міг сам розв’язати бабину хустку. Павло теж.

– Треба принести ніж, – запропонував Павло.

– Я боюся за курчат. Іди ти.

– Добре, а ти чекай мене тут.

Я уявив, що маю сам чекати тут.

– Зачекай, я з тобою.

– А курчата?

– Для них – це чергова поїздка ліфтом. Думаєш, їм не хочеться? – пояснив я і почав пробиратися поміж дошками за Павлом.

Мої штани зачепилися за якийсь цвях, і я спіткнувся. Оскільки в мене на животі були курчата, я втратив рівновагу. Моє розбите коліно – це не біда. Я не був упевнений, чи цілі коліна у курчат.

Для того, щоб намацати під ногами щабель драбини, треба було лягти на живіт. Я спробував пересунути курчат собі на плечі. Найбільшим щастям було те, що я все-таки намацав щабель.

Ми зрозуміли, що без Анетки не обійтися. Вона найкраще лазить по деревах. Дмитрик теж. Ми вирішили змінити місце тренувальних польотів. Я приніс із шафи іншу бабину хустку. Попередню хустку ми розрізали і пересипали курчат у нову. Щоб їм було приємніше. Найсумніше було те, що одне курча не могло ходити. Здається, в нього були проблеми з ніжкою.

– Спочатку треба перев’язати, – запропонував я.

– Ні, спочатку треба накласти шину, – пояснила Анетка. У неї мама медсестра у сільському медпункті.

Я не міг уявити, як можна такому маленькому курчаткові покласти шину від автомобіля.

– Темнота! – пояснила Анетка. – Так називається палиця, яку накладають при переломах, перед тим як відправити у лікарню. Я бачила, як мама таке робила.

Курчатко так натомилося, що навіть не розплющувало очі.

– Можливо, зробити штучне дихання? – на всяк випадок запропонував я. Щось подібне я бачив по телебаченню, правда, не з курчатами.

– Спочатку шину! – командувала Анетка. – Я пошукаю якусь палицю, а ти біжи за бинтом.

Знайти в шафі бинт – це справжня проблема. Я висипав усі шухляди на землю. На килимок викотилися всілякі папірці, пляшечки, навіть гаманець. Я обережно відкрив гаманця і побачив там гроші. Їх було досить багато. Я злякався, кинув гаманця на землю і втік, щоб хтось не подумав, що я – гангстер.

– З вами не доробишся! – зітхнула Анетка і відрізала шматочок своєї футболки. – Коли треба надавати першу допомогу, саме так і роблять.

Вона приклала палицю до ніжки курчатка, зав’язала відірваною від футболки смужкою тканини і поклала на бабину хустку, накривши кінчиком зверху. Анетчин пес Бровко показався на воротах. Це був звичайнісінький мирний жовтий пес із великими добрими очима. Бровка у селі ніхто не боїться, і він просто собі ходить по вулиці. От би мені такого! Бровко підійшов до кожного з нас, обнюхав і зупинився біля курчатка.

– Іди геть! У нас сьогодні серйозні випробування! – притупнула Анетка ногою. – Марш!

Пес поволі поплентався на подвір’я, а ми мусили поспішати. Часу було обмаль.

– А коли накладати гіпс? – запитав я.

– За дві години з ніжкою нічого не трапиться. Ми не можемо переносити льотні навчання. Усе інше – потім.

Анетка підіймалася на дерево перша. Хустку з курчатами поклала собі за пазуху. «Так надійніше», – пояснила вона. Дмитрик ліз за нею. Ми з Павлом чекали внизу.

– Зараз будете ловити, – скомандувала Анетка.

– Вони полетять? – перепитав я.

– Не все зразу. Ти скільки часу вчився рахувати? От бачиш. Наша праця кропітка. Вимагає витримки і повтору. А тепер до роботи, – скомандувала Анетка і вийняла з хустки перше курчатко. – Приготувалися? Ловіть!

– Чим?

– Гм, це вже проблема. Марку, біжи і принеси ще одну хустку. Будете ловити нею, – командувала далі Анетка.

– А якщо баба не має більше хусток?

– Бери, що потрапить під руку.

Хусток у шафі більше не виявилося. Найбільше мені сподобалася бабина вишита сорочка.