Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Мені руки і ноги наче пов’язало. Й пальцем не можу ворухнути. Тоді він нахиляється, хапає її за коси, стягує з мене і кидає на підлогу. І ще б’є її в тім’я булавою. Я чув, як хруснула кістка. Убиває її на моїх очах, а я не можу ні крикнути, ні поворухнутись. Тут він приступає до мене і б’є мене булавою у ліве плече, потім у праве. Після його ударів сили мене зовсім полишили. Він підняв мене за волосся. Пхнув мені в руки мій одяг. Я тільки й зміг втримати шмаття, стільки в мене сили було. Він знов схопив мене за волосся і пхнув зі сходів. Це ганебніше за татарську наругу. Її смерть на моїй совісті. Якби я не прийшов, він би її не забив. Він застав мене на гарячому. Він схопив мене голого. Він прихопив мене беззбройного.
Боярин закляк на демені. І так сидів до самого вечора. Варава рибу зі снасті брав і пробував розговорити боярина Симона. Дарма. Боярин сидів нерухомо і мовчки.
Вже надвечір приплив до них перевізник. Видно, внутрішній голос підказав йому: з рибалками щось трапилось. Почали вони вдвох приводити до тями боярина.
Слава Богу, у перевізника був чималий глек медовухи. Стали вони його умовляти хоч ковток випити. Він їм тоді каже:
— Пийте ви з глека, тоді і я вип’ю. Не хочу, щоб мене отруїли.
Тож і їм довелося пити.
Коли сонце зайшло, вони пригнали обидва човни до перевозу. П’яні всі троє, ледь на ногах тримаються. Власне, боярин не хитався, а рухався ніби ошелешений.
Це розповіла тітоньці Варці перевізникова жінка. Коли вона їм допомагала рибу виймати із човна, на дні об’явився гаптований золотом гаманець. Боярин як зойкне, як схопить того гаманця і чимдуж до своєї садиби. Ні п’яний перевізник, ні тим пак кульгавий Варава не змогли його наздогнати. А він прибіг і зачинився у своїй садибі, перестав до себе навіть тітоньку Варку пускати. А вона до матусі прийшла, щоб взнати, чи мамка жива, і повернулась до Києва. Може, то брехали, що вони удвох із панночкою від якоїсь пошесті померли. А якщо померли, то справді на хуторі Лицаревому були перевертні-упирі. Тітонька Варка тоді була така нещасна, змучена, забрьохана. І дуже поспішала. Матуся сказала їй, що якась там веремія на Лицаревім подвір’ї сталася. Про мамку і панночку матуся нічого не чула, але обов’язково все розвідає. Тітонька Варка просила матусю прийти до неї, як щось дізнається. Та матуся відмовилась: «І не проси, і не умовляй! За тими горбами чародійські місця, звідти до гори Бусовиці недалеко і до Лисої гори теж».
Тітонька Варка похнюпилась зовсім, утерла очі й сказала: «Як же я вдруге до вас придибаю?! Це ж за три світи!» Мама промовчала, а тітонька Варка тоді розв’язала вузлика на кінчику намітки і витягла звідтіля золотого угорського дуката.
— Оце боярин мені подав через шпарину. А я вам дарую. Бо все одно, як у руки Вараві потрапить, він його або проп’є, або в кості програє.
— А ти, сестрице, йому не говорила б, а сховала…
— Якби ж то… усе винюхає чи так випитає, що вийде, ніби я йому сама віддала.
Мама похитала головою і мовчки собі посунула дуката… Коли я підросла, вона мені того дуката дала і з нього зробили дукач. Сусіда-коваль малесеньку дірочку пробив і з срібної дротини зробив вушко. І всі мені заздрили. Як вийшла я заміж за доброго шевця, то дукач був мені за посаг. І всі мені заздрили, що в мене такий скарб! Аж потім сталась біда — за борги у кас забрали дукача. Купили ми хату і найкращих шкір три паки. Та повінь підмочила їх, пішла гниль по шкірах, і майже все пропало. А позику треба повертати… Дочка того падлюки не схотіла носити дукача на дротинці. Сказала приварити вушко. От золотар і зробив вушко золоте. Такого гарного дукача не було ні в кого на всій нашій вулиці! Тільки вона з подругами пішла на вечорниці до одних людей. Ті люди у світильник замість дерев’яної олії налили білої земляної смоли. Багацька донька сиділа ближче за всіх до світла. І раптом на очах у всіх той дукач позеленів, потім посинів, відтак став сірий і розсипався. На шворці лишилось тільки вушко золоте. І ще пил золотий був у неї на сорочці та на пучках. Бо вона схопилась за дукача, коли всі із жахом споглядали, як дукач міниться барвами. Батько її, падлюка, позивав на нас до лавників, буцімто ми йому дали фальшивого дуката. А мій чоловік відповів на лаві: «Ти чого з тим дукатом до нас чіпляється? Може, ти при свідках давав дукача золотареві й при свідках забирав? Може, то він замінив справжнього дуката на архимницьку підробку?! Адже моя дружина носила його від того самого року, як у Київ приїздив їх милість великий князь Вітовт! Ось так. Якби він був архимницький, то хіба б десять років провисів на шворці і не розсипався?»
Он який він був у мене! Тільки хтось щось порушить, то він уже розумом поперед біжить і завжди своє добуде… Багацька дочка як вийшла заміж, то в неї тричі траплялись викидні. Аж поки
