Таємничий острів - Жюль Верн

— У вас було збільшувальне скло, містере Сміт? — запитав Герберт.

— Ні, дитя моє, — відповів інженер, — але я зробив його.

І Сайрес Сміт показав прилад, що зіграв роль збільшувального скла. Він просто скористався двома опуклими скельцями від кишенькових годинників — свого власного і Гедеона Спілета. Наливши у скельця води, він склав їх і зліпив краї глиною. У нього вийшло в такий спосіб двоопукле запальне скло; піймавши в його фокусі пучок сонячних променів, він спрямував їх на жменю сухого моху, і мох загорівся.

Моряк подивився на дотепне пристосування, потім поглянув на інженера і не вимовив ні слова. Але як красномовно говорили його очі! Якщо Сайрес Сміт не став для нього божеством, то в усякому разі вже не був простим смертним. Нарешті здатність говорити повернулася до Пенкрофа.

— Запишіть-но, містере Спілет, — сказав він. — Запишіть це у своїй книжечці!

— Уже записано, — відповів журналіст.

Потім Пенкроф за допомогою Наба встановив рожен, і незабаром майстерно випотрошена водяна свинка, немов молочне порося, уже підрум’янювалася на яскравому вогні.

Нетрі знову стали придатним житлом, — від багаття потягнуло теплом по коридорах; знову складені були з каменів перегородки.

Як ми бачимо, інженер Сміт і його товариші з користю провели день. Сайрес Сміт зміцнів і спробував піднятися на верхнє плато. Відтіля він своїм зірким оком, що звикло визначати відстані, довго дивився на конусоподібну вершину, на яку повинні були завтра піднятися. Гора ця стояла миль за шість до північного заходу, висота ж її, як здавалося, сягала трьох з половиною тисяч футів над рівнем моря. Отже, з вершини гори спостерігач міг бачити на п’ятдесят миль навколо. Можливо, що тоді вдасться розв’язати питання: «Острів чи материк?» — питання, яке Сайрес Сміт не без підстави вважав поки що найважливішим.

Повечеряли дуже смачно. М’ясо водяної свинки виявилося чудовим. Трапезу доповнили водорості й кедрові горіхи. Інженер майже нічого не говорив, його поглинали думки про майбутню подорож.

Разів зо два Пенкроф висловлював своє розуміння того, що варто було б почати, але Сайрес Сміт, який очевидно мав досить методичний розум, тільки кивав головою.

— Завтра все з’ясуємо, — повторював він, — і відповідно до обставин будемо діяти.

Після вечері підкинули у вогнище побільше дров, і всі мешканці Нетрів, включаючи і вірного пса Топа, міцно заснули.

Ніякі халепи не потривожили в ту ніч їхній мирний сон, і наступного ранку, двадцять дев’ятого березня, вони прокинулися відпочилими і бадьорими, всі запаслися силами для експедиції, від якої залежала їхня доля.

Приготування закінчилися. Залишками печені мандрівники могли харчуватися ще добу. До того ж вони сподівалися поповнити дорогою запас провіанту. Оскільки скельця вставили знову на свої місця — в обідки годинників інженера і Гедеона Спілета, то Пенкроф обпалив на вогні ганчірку замість відсутнього трута. Кременів же можна було знайти скільки завгодно біля підніжжя цих скель, що складалися, безумовно, з вулканічних порід.

Пів на восьму ранку дослідники, озброївшись кийками, вийшли зі свого притулку. За порадою Пенкрофа, вирішили йти вже знайомими місцями — через ліс, а повернутися іншою дорогою. До того ж це був, звісно, найкоротший шлях до гори. Отже, всі рушили на південь і, зминувши за південний край гранітного кряжа, пішли лівим берегом ріки, а від того місця, де вона повертала на південний захід, заглибилися в ліс. Знайшли стежину, уже прокладену нашими мисливцями під покровом хвойних дерев, і до дев’ятої години Сайрес Сміт з товаришами вийшли на галявину лісу із західного його боку…

Спочатку йшли болотистою низиною, потім ґрунт став сухий, піщаний: почався пологий підйом, що вів від берега всередину цих незнайомих країв. Під високими деревами миготіли якісь звірята. Але не встигав Топ підняти дичину, як хазяїн негайно ж його підкликав, вважаючи, що зараз не час полювати, — пізніше обставини підкажуть. таких людей, як інженер Сайрес Сміт, не можна відвернути від наміченої мети, від думки, що опанувала ними. Мабуть, ми не помилимося, якщо скажемо, що він навіть не звертав уваги на характер місцевості, якою вони проходили, на її рельєф і природні багатства. Він поставив собі завдання — зійти на гору і не хотів відволікатися від нього.

О десятій годині зробили короткий привал. Як тільки мандрівники вийшли з лісу, перед їхніми очима постали обриси гірського хребта. Найвищу його частину складали дві конусоподібні вершини. Одна була заввишки приблизно дві з половиною тисячі футів; відроги, що начебто служили їй опорою, мали якісь дивні вигини і нагадували пазурі величезної звірячої лапи, яка вчепилася в землю. Між цими відрогами пролягали ущелини, стрімчасті схили яких поросли деревами аж до усіченої вершини першої гори.

На північно-східному схилі рослинність, мабуть, була менш густа, між зеленими гайками виднілися досить звивисті просвіти, можливо, прокладені потоками лави.

Біля першого конуса піднімався другий; ледь заокруглена його верхівка стояла трохи криво, немов шапка, заломлена набакир. На її голих схилах у багатьох місцях здіймалися червонуваті скелі.

Саме на вершину цієї другої гори їм і випадало піднятися; і, мабуть, найкраще було йти по гребенях відрогів.

— Ми з вами знаходимося в горах вулканічного походження, — сказав Сайрес Сміт і рушив попереду своїх супутників по звивистому і досить положистому схилу одного з відрогів, що вів до першого плато.

Поверхню землі порізали, здибили, випнули дії вулканічних сил. Усюди були розкидані одиночні валуни, брили базальту, пемзи й обсидіану. Подекуди зеленіли високі хвойні дерева, — ті ж самі породи, що на кілька сот футів нижче покривали дно й обриви ущелин, зливаючись в густу хащу, непрохідну для променів сонця.

На початку підйому Герберт помітив свіжі сліди, що належали якійсь великій тварині, можливо небезпечному хижаку.

— Мабуть, ці симпатичні звірі не погодяться з доброї волі уступити нам свої володіння, — сказав Пенкроф.

— Ну, що ж, ми постараємося їх позбутися, — відповів журналіст, якому вже доводилося полювати в Індії на тигрів, а в Африці на левів. — Але поки будемо триматися напоготові.

Мандрівники піднімалися повільно, через усілякі нездоланні перешкоди доводилося відхилятися від прямого шляху. Іноді схил раптово розсікало провалля, і маленький загін повинен був його обходити. Іншого разу мимоволі відступали, поверталися назад, відшукуючи зручніше для підйому місце. Час ішов, зростала втома. Опівдні зупинилися в затінку високих ялин біля струмочка, який каскадом збігав по каменях; до цього часу подолали тільки половину підйому на перший уступ, і стало зрозуміло, що завидна до нього не доберешся.

З місця привалу відкривався широкий вид на море, але з правого боку кругозір обмежував високий гострий мис, що простягнувся до південного сходу, і не можна було визначити,