Кід Родело - Луїс Ламур

— І куди це ти зібрався їхати?

— Якщо хочеш спробувати прямо на південь — давай. А я іду навкруги.

— А що там прямо?

— Там великий кратер. Між ним і піками Пінакате — найгірша мішанина гребенів та ламаної лави, яку ти будь-коли бачив. Може, там і є якийсь шлях, та я його ніколи не бачив, а я не полюю у темряві.

Гмукнувши, Харбін відстав. Він з підозрою ставився до кожного руху Родело, і його підозри все зростали. У нього був короткий гніт, і вибух міг статися кожної хвилини.

Родело тримався неясної стежки, яка перетинала гребінь чорного базальту, а потім поїхав униз до просвіту, що з’явився у заростях чольї. Він зупинився, оглядаючи шлях попереду, щоб напевне трапити на стежку. Тут було багато проходів, та жоден з них не виглядав надійним. Нарешті він зробив вибір, але рушив повільно, уникаючи густих куп чольї. Зазублені колючки самі влізають у тіло усе глибше, коли їх не видрати, і можуть спричинити болючі рани.

Ніхто не розмовляв. Вони поняття не мали, наскільки близько можуть бути які, але голоси розлягаються у горах далеко, а вони не хотіли, щоб їх почули.

Перш ніж поїхати від водоймища, Родело добре напився, а потім ще раз.

Стоячи поруч із Норою, він сказав:

— Старий індіанець з пустелі казав мені, що вода перш за все виходить з крові. Ти помічала, яка мала в нас кровотеча при подряпинах? Це може бути з тої причини. А якщо це правда, від того уповільняться людські рухи, а можливо, й думки. Біла людина звичайно намагається нормувати воду, але індіанець п’є, скільки у нього влізе, при кожній нагоді, знаючи, що витримає довше і буде в кращій формі.

Досі вони не дуже страждали, але все ж мала місце стійка втрата води протягом кількох останніх днів, яку тільки частково компенсувало те, що вони випивали. Він спостерігав і бачив, що жоден не п’є стільки, скільки він.

Коли виїхали на невелику галявину серед чольї, зупинились. До Дена під’їхав Беджер.

— Дене, маємо, кульгавого коня — в’ючного, — сказав він.

Усі зібралися кругом коня. Пагінок чольї міцно уп’явсь у тіло тварини вище жижок. Колючки стирчали кругом копита, на плечі були плями крові.

— Доведеться його пустити на волю, — сказав Родело. — Перевантажимо в’юки на іншого коня, а припаси поділимо проміж себе.

— Він здохне? — запитала Нора.

— Він? Йому буде краще, ніж нам. Нога й плече поболять кілька днів, але він дошкутильгає назад, до води. Її там для нього вистачить.

— А що він буде їсти?

— Оте, що й минулої ночі. Що їдять товстороги. Галетну траву, паловерде… вибере.

Поки інші розв’ючували коня, Родело один по одному витяг шпичаки, а потім відпустив тварину, плеснувши її по стегну. Вони рушили далі, втративши лише кілька хвилин, але вже розвиднілося.

У звичайних обставинах кінь, поранений колючками чольї, одужує швидко, і якби не потреба в швидкості, вони могли б узяти його з собою.

Біль від чольї сильний, і паростки її нелегко видирати. Родело знайшов, простий шлях — просунути лезо ножа або міцну паличку проміж пагінком чольї та тілом, а потім різко вирвати шипи. Деякі з них залишаються у шкірі; їх можна витягти зубами, якщо нема на похваті щипчиків або пінцета.

Зараз індіанці не переслідували їх. Знаючи, куди прямує його здобич, Капелюх повів свій загін в обхід уздовж краю лави, залишивши одного індіанця стежити за ними.

Сонце піднялося вище над обрієм, і одразу скелі спалахнули полум’ям, і пустеля замерехтіла від теплових хвиль та міражів.

Ден Родело відчув, як піт почав збігати по обличчю та по грудях під сорочкою. Він їхав обережно — не тільки через індіанців, а й через саму пустелю. Спрямовував коня уважно, обираючи шлях не по милях, а по ярдах, оцінюючи кожен крок поміж чольєю, окотіло та зазубленими каменями.

Здавалось, усе в пустелі має колючки; кожна рослина, кожна жива істота споряджена ними, щоб вижити у цьому найжорстокішому зі світів. У пустелі швидко навчаєшся стояти з сонячного боку кущів, бо в затінку може ховатися гримуча змія; навчаєшся уникати ненадійних каменів, бути обережним на стрімких схилах, уникати, якщо можливо, глибокого піску, що з кожним кроком позбавляє людину сил.

Тепер, розумів Родело, бійка невдовзі розв’яжеться. За кілька годин кожен буде боротися насмерть, просто щоб залишитися живим, і кожен усвідомлює це. Грань між життям і смертю тут вузька; кінь із переламаною ногою вимушує людину йти пішки, а тоді вже порятунку нема. Без води людина може, як пощастить, витримати двадцять чотири години. Дехто, із надмірним бажанням вижити, може витримати два-три дні.

— Стеж за собою, — попередив Родело Нору. — Якщо наштовхнешся на чолью, не менше як дюжина колючок устромиться у тебе, і кожна буде боліти, як сто чортів.

Тепер уже не було мови про швидкість. Іноді стежка ставала похилою, і весь час вона крутилася поміж кактусами та зазубленими скелями. Навіть трохи послизнутися означало наразитися або на колючки, або на гострі краї каменів.

Двічі вони зупинялися, поки Родело, якому не подобався вигляд стежки попереду, пішки досліджував місце. Така осторога виправдовувала себе, бо обидва рази проходи виявлялися фальшивими.

Харбін був похмурий, його очі обмацували скелі, але від часу до часу виблискували у Денів бік. Нора залишалась недалеко від Родело, і ревнощі бандита зростали. Том Беджер, з його хистом виживати, тримався обік лінії вогню і не робив жодних коментарів.

Рухаючись невеликою похилістю у плутанині лави, кінь Ховрашка раптом ослизнувся і впав, скинувши вершника на суцільну стіну кактусів. Кінь, брикаючи ногами, був весь утиканий голками; Ховрашок вибрався рачки; його спина й бік були вкриті жовтими пагінками чольї.

Харбін гнівно спалахнув:

— Ти, дурню незграбний! Вибирайся звідси сам! А я іду!

— Ми тут всі разом, — сказав Родело, — і будемо залишатися разом, укупі.

— Хто це сказав? — вигукнув Харбін.

— Я, — відповів Родело.

На мить запанувала тиша. Харбін крутонув коня правим боком до Родело.

Руку він тримав на револьвері.

— До узбережжя тут недалеко, — сказав він. — Ти більше непотрібний.

Ден Родело був на землі біля Ховрашка і тримав у лівій руці ножа. Він роздумував, наскільки влучно зможе кинути його. Він міг стріляти й метати ножа однаково обома руками, але рік у в’язниці позбавив його практики.

Саме у цей час надлетіла куля; її дзвінкий удар та звук пострілу наклалися один на одного. А