Королівська дорога - Андре Мальро

Нижнє листя ледь помітно тріпотіло, хоча вітру й не було. Спека…

Зрушив з місця і впав, гримнувши два рази, якийсь камінь. Той звук, раз глухий, раз дзвінкий, примусив Клода подумати: «Не-звич-ний». Тут усе було незвичним: мертве каміння, по якому ніхто, окрім жаб, не ступав; ущент зруйновані, покинуті назавжди храми; приховане життя рослин. Щось нелюдське тяжіло над тими руїнами і ненажерливими рослинами, що, мов страхітливі створіння, наганяли жах. Фігури мовчазним поглядом упродовж віків розглядали кам’яне подвір’я, де метушилися прудкі стоноги. Перкен випередив його — той бездонний примарний світ гинув одразу, мов викинута на берег медуза, коли опинився віч-на-віч з двома білими чоловіками.

«Треба шукати інструмент». Тінь Клода миттю зникла в тунелі, в якому дугою вигнулись уламки.

Головна башта здавалася зруйнованою лише з одного боку, а три інші стіни вціліли. Посередині земля була глибоко перекопана місцевими шукачами скарбів. Майже в центрі ями височів гостроверхий сірий і, скорше всього, порожній термітник. З пилкою й палицею в руках надійшов Перкен; з його кишені стирчав тяжкий молоток без руків’я. Він нагорнув ним каміння і настромив на палицю.

— Я звелів Сваєві залишатися в селі.

Клод уже взявся за нікельоване руків’я, котре виблискувало на тлі темного каменю, але біля самої стіни, коли до барельєфа залишилось подати рукою, він чомусь завагався.

— Що з вами? — запитав Перкен.

— Це безглуздо… Мені здається, що нам з нашими інструментами тут не справитись…

Клод дивився на каміння так, ніби вперше бачив його. Він гарячково співставляв розміри каміння й пилки. Намочивши її, він накинувся на пісковик. Пилка зі скреготом угризалася в камінь. Невдовзі вона почала ковзати, і Клод витяг її з виїмки — зубців залишилось небагато.

Всього вони мали понад двадцять металевих полотен. Глибина ж виїмки була не більше сантиметра. Клод кинув пилку і глянув перед собою — на камінні, яке лежало на землі, збереглися майже непомітні сліди барельєфів. Він думав лише про стіни, а тому зовсім не звертав на них уваги. «Чи не збереглася, бува, різьба на камінні, яке лежить на землі?» — промайнула думка.

Але Перкен випередив його. Він гукнув погоничів, ті швидко поробили важелі з молодих дерев і взялися перевертати ними брили. Поволі піднімаючись догори, каміння перекручувалось на одній зі своїх граней і з глухим гуркотом знову падало на переляканих стоніжок. У щойно зроблену яму, яка своїми чистими гладкими боками скидалася на мушлю, падала вже інша брила. Так поволі каміння, вперше після таїландського вторгнення, показувало свою знищену землею поверхню, а також чудернацьких комах, які з несамовитою впертістю повзли в джунглі. Чим довше Клод дивився на зруйновані барельєфи, тим більше переконувався, що перевезти можна лише те каміння, яке вціліло на одній зі стін головного храму.

На камені, різьбленому з обох боків, були зображені дві танцівниці. Вся композиція уміщалася на трьох блоках. Верхній блок мав би впасти од сильного поштовху.

— Скільки це буде коштувати? Як ви гадаєте? — запитав Перкен.

— Дві танцівниці?

— Так.

— Важко сказати. В усякому разі, не менше п’ятисот тисяч франків.

— Ви впевнені?

— Звичайно.

Ось де були кулемети, яких він шукав у Європі. Вони були тут, у джунглях, серед цього каміння… Цікаво, є ще храми в цьому районі? А може, йому слід сподіватися більшого, ніж кулемети? Якщо він знайде ще декілька храмів, то зможе озброїти своїх людей, і тоді його голос почують у Бангкоці. Ще один храм — це десять кулеметів і дві сотні гвинтівок… Стоячи перед цією спорудою, він геть забув про численні храми, де не було скульптур, забув про дорогу… Перед очима уява малювала парад його війська; він бачив, як сонце виграє на дулах кулеметів…

Тим часом Клод наказав розчистити поверхню, аби один камінь не впав на інший і не розбився. Чоловіки перекочували брили, а він роздивлявся плиту: одна голова з усміхненими вустами (що характерно для кхмерських статуй) була вкрита дуже тонким шаром світло-сірого моху, який скидався на пушок персика. Троє чоловіків налягли на неї плечем — плита хитнулася, впала на ребро і, вгрузнувши глибоко в землю, так і залишилася стояти. При переміщенні на нижньому камені залишилися два блискучі рівчаки, по яких ланцюжком повзли мурахи, зайняті рятуванням своїх яєць. Однак нижній камінь лежав не так, як перший, — він був щільно стиснутий з обидвох боків блоками уцілілої стіни, кожен з яких важив декілька тонн. Вийняти його звідси? Тоді доведеться повалити всю стіну. Якщо деякі різьблені частини можна ще сяк-так вийняти зі стіни, то інші блоки, величезні й масивні, стоятимуть до тих пір, поки фігові дерева не звалять їх через кілька століть на землю.

Як таїландцям вдалося зруйнувати стільки храмів? Подейкували, нібито вони прив’язували до стіни багато слонів… Хоча можна обійтися й без слонів — достатньо вирізати або виламати різьблену частину.

Погоничі чекали, спершись на дерев’яні важелі. Перкен витяг з кишені молоток і зубило. Найбільш розважливий вихід — це, звичайно, забити зубило в камінь і відцідити шматок. Він почав гамселити молотком. Але чи то він погано бив, чи пісковик був надто твердий — вбік відлітали лише кількаміліметрові уламки.

Камбоджійці були ще безпорадніші, ніж він.

Клод не відводив погляду від того чистого міцного й масивного каміння, яке на тлі зелені та сонячних плям виглядало неприступно-вороже. Він не помічав ні рівчаків, ні піскового пилу; кам’яне громаддя стояло перед ними, уперте, мов жива істота, і було здатне до опору. Нутро Клода розпирав оскаженілий гнів — він уперся в стіну і щосили штовхнув її. Лють наростала, і він мусив зігнати її. Перкен, роззявивши рот і завмерши з піднесеною рукою, дивився на Клода. «Перкен, який так добре знає джунглі, нехтує це