Королівська дорога - Андре Мальро

— Куди ж він подався?

— Майже до самого масиву Дангрек — це десь кілометрів п’ятдесят убік від нашого маршруту. Що він збирається робити? Його товариші з Бангкока казали, що він шукає золото. Всі покидьки з Європи тільки й думають про золото. Але він так добре знає цю країну, що не повинен вірити цьому. Мені розповідали також про певну комбінацію — про торгівлю з нескореними…

— Як вони платять?

— Шкірами і трохи золотим піском. Це не дуже скидається на торгівлю — він парижанин, і його батько моделює орденські стрічки, стартери або крани… На мою думку, він хоче владнати якісь свої особисті справи. Колись я вам розповім про це. Він, очевидно, домовився з урядом у Бангкоці, інакше його не розшукували б так наполегливо. Не викликає сумніву, що він подався туди ради них і розпочав свою власну, але передчасну гру… Він мусив тримати їх у курсі справи. Можливо, вони доручили йому контролювати мене. Він поїхав саме тоді, коли я був відсутній…

— Але він поїхав не в той район, що ви?

— Бо його зустріли б стріли та кулі. Тут нікуди не подінешся. Він міг спробувати пройти лише через масив Данфек.

— Що то за людина?

— Послухайте. Під час військової служби він зненавидів лікаря, який не «визнав» його хвороби. Але я підозрюю: тут була зовсім інша причина. Наступного тижня він знову прийшов на прийом. «Це знову ти? Давай ґудзики. Ось так…» У руці Грабо лежало шість ґудзиків із його штанів, а це місяць в’язниці. Він одразу ж написав лист до генерала, в якому уточнив свою хворобу — очі. Ага, забув сказати, що він мав гонорею. Отож, вийшовши з в’язниці, він узяв гонорейний гній і — добре знав, що робить, — приклав до ока. Лікар був покараний, а він позбувся одного ока. Грабо — це типовий круглоголовий француз з носом, мов картоплина, і тілом вантажника.

У Бангкоці я попервах був захоплений його доволі грубими витівками в барах. Ви ще побачите: погляди, які крадькома кидають на нього, хлопці поволі відходять убік, а нечисленні друзі, горлаючи, підносять в його честь склянки… Він утік з вашого африканського батальйону. Це ще один, у кого особливі стосунки з еротизмом…

Чотири довгі дні — суцільна стіна джунглів.

Чотири довгі дні — ночівля біля сіл — породжень тих джунглів з дерев’яними буддами та пальмовими стріхами халуп, що височіли над вологою землею, де кишіли жахливі комахи. Здавалося, мозок також загниває в тому тьмяному водянистому мареві. Їм уже траплялися невеликі зруйновані пам’ятки, але коріння так міцно обплутало каміння, що, здавалося, підняти його людям не під силу. З цим хіба що могли упоратися зниклі істоти, які жили колись у тому безкрайньому й примарному світі. Зруйновану плином часу дорогу можна було помітити лише по купах потрісканого каміння, на яких завмерли поодинокі жаби. «Що пророкують їм ці пам’ятки, які, мов кістяки, лежать у джунглях: вдачу чи невдачу? Чи добереться, нарешті, їхній караван до храму зі скульптурами, куди їх веде юнак, який безперестанку палить цигарки Перкена? Вони повинні були дістатися сюди ще три години тому…» — тривожився Клод, але джунглі й спека були сильнішими від тривоги. Од ядушливого запаху він марив, наче в лихоманці, — все довкола надималось, витягувалося, загнивало десь поза реальним світом, який відгороджувався від нього непроглядною пітьмою. І повсюди — комахи.

Інша звірина, схована в заростях і здебільшого непомітна, з’являлася ніби з якогось іншого світу, в якому листя дерев було цілком іншим. Інколи той світ проникав крізь безжальні сонячні отвори, з яких блискавками шугали тіні птахів. Джунглі годували усіх, починаючи з чорних живих куль, яких розчавлювали копита запряжених у візки буйволів, мурашок, що видиралися по стовбурах, і павуків, які міцно трималися в центрі чотириметрового павутиння, де, здавалося, заплутався згасаючий день… Воно одне затримувало реальні образи, що аналогічно пов’язувалися

3 іншими комахами — тарганами, мухами, зі створіннями без назв, чиї голови виглядали з-під панцирів з густого моху; під мікроскопом це життя, у якому кишіло стільки дрібних створінь, виглядало б вельми огидно. Високі білуваті термітники, на яких терміти не показувались ніколи, здіймали догори свої вершини, наче покинуті планети. Здавалося, вони оджили в гнилому повітрі, яке тхнуло грибами, серед манюсіньких п’явок, що поприклеювались під листям, ніби яйця мух. Велич джунглів викликала повагу. Ще шість днів тому Клод утратив інтерес до фауни і вже не намагався розрізнити істоти за формою, а життя, що рухалось, відділити од життя, яке просочувалось. Якась невідома сила поприклеювала до дерев грибоподібні нарости, примушувала роїтися нетривке, мов морська піна, життя на поверхні та в паруючому пралісі. Хіба мали тут якесь значення людські вчинки? І чи стане людині духу? Все довкола множилося, скупчувалось, намагалось пристосуватися до цього світу, який водночас, мов погляд божевільного, і відраджує, і приваблює, і так само псує нерви, як простягнуте між гілками павутиння, від котрого Клод намагався спочатку відвертати голову.

Нахиливши голови, спокійно ступали коні. Молодий провідник простував поволі, але впевнено. Слідом ішов камбоджієць на ім’я Свай, якого призначив представник, аби той наглядав за погоничами і караваном. Клод саме крутив головою на всі боки (хворобливий страх потрапити в павутиння примушував його пильно роздивлятися навкруги), коли раптом здригнувся від чийогось дотику. То Перкен торкнувся рукою і показав цигаркою на темну масу, що губилася серед дерев і з якої подекуди стирчав очерет. Проте Клод нічого не міг розгледіти між стовбурами. Він підійшов до решток брунатного поплямованого мохом муру. На ньому виблискувало декілька