Королівська дорога - Андре Мальро

Прокинувшись зі сходом сонця, Клод почував себе безмежно щасливим. Пристрасть, яка вже не один місяць штовхала його вперед, врешті-решт була задоволена. Навіть не скориставшись драбиною, він стрибнув з помосту на землю і підійшов до відра з водою, біля якого стояв бой; вертикальні тіні від гілок смугували його одяг, і він скидався на каторжанина.

— Пане, у селі візків нема, — мовив він тихо.

Клод, щоб ліпше зрозуміти, хотів був повторити його фразу, але зрозумів: все одно це нічого не дасть.

— Куди ж вони поділися?

— Поїхали вночі в джунглі.

— Свай?

— Певно, так, бо більше нікому.

«Виходить, заміни нема. Залишитись без візків — означає залишитись без каміння. Он що то був за шум уночі…» — думав він.

— А наші візки?

— Погоничі не хочуть їхати далі.

Клод миттю розбудив Перкена, який, побачивши брили, усміхнувся.

— Цієї ночі Свай утік, ще й прихопив із собою візки з погоничами. Таким чином, ми не маємо змоги перемінити наші візки. А погоничі, з якими ми приїхали сюди, хочуть повернутися назад у своє село. Та прокиньтеся нарешті!

Перкен занурив голову у воду. Вдалині галасували мавпи.

Він витерся і підійшов до Клода, який сидів на ліжку і загинав пальці:

— Перший варіант — розшукати тих утікачів…

— Ні.

— Бачите, як вам допомогло відро з водою! Тоді треба змусити наших погоничів продовжувати шлях.

— Також ні. Хіба що взяти заложника…

— Тобто?

— Пильнувати одного, а решту попередити: якщо ми залишимося самі, то він буде розстріляний.

Надійшов Ха з серйозним обличчям підстаркуватої дитини; він тримав у руці два шоломи — сонячне проміння вже падало просто на їхні голови.

— Пане, я бачив — наші погоничі пішли також.

— Що?

— Моя казав їм, що не піду, бо моя мусить дивитися за візками. Наші візки залишилися — поїхали лише візки із села. Але погоничі пішли всі.

Клод пішов до хижі, за якою вчора ввечері, повернувшись із храму, вони поставили свої візки та поприв’язували низеньких буйволів. Все було на місці. Невже Свай боявся їх розбудити?

— Ха, ти вмієш правити буйволами?

— Так, пане.

Село було порожнє. Залишилося лише декілька жінок. «Кинути коней, і кожен буде їхати на візку? Ха буде правити буйволами попереду, а їхні буйволи просто йтимуть слідом. Усього три візки. Замало. І зостатися без коней… Як же тоді боронитися, сидячи на візку?» Тепер Клодом керувало сильне збудження, воно примушувало його не зупинятись, рухатися вперед — крізь джунглі, битися з нападниками, боротися зі скрутою та з виснаженням, яке вже із самого ранку давалося взнаки.

— Ха! — гукнув Перкен. — А де провідник?

— Він утік, пане…

«Провідник також зник. Знайти самим перевал і пройти крізь гори, добратися до сіл, де живуть малярійні селяни, над якими ввечері кружляють хмари москітів, знайти погоничів і продовжити…» — подумав Клод і сказав:

— Ми маємо компас, а також Ха. Доріг тут так мало, що ми напевно їх побачимо…

— Якщо вам так нетерпеливиться перетворитись на купку м’яса, на якій кишать комахи, то я не заперечую. Одягніть краще шолом на голову замість того, щоб тримати його в руці, бо сонце вже високо…

«Облишимо це діло», — хотів відповісти Клод, але, незважаючи на бажання й собі втекти з цього села, з якого повтікали всі мешканці, та з цієї галявини, оточеної високими стовбурами, передумав. За будь-яку ціну він йтиме вперед — у цьому не було жодних сумнівів. Але як?

— У цих місцях, — обізвався Перкен, — багато хто знає дорогу через гори. Я піду разом із Ха в Таке, те маленьке село, яке ми бачили перед цим. Шукати погоничів — справа марна. Я приведу провідника, бо не думаю, щоб Свай подався туди.

Бой уже сідлав коней.

Біжучи риссю, низькорослі коні зникли в просіці, мов шахтарі в тунелі; чорні постаті вершників раз у раз показувались в освітлених сонцем місцях… «Якщо вони одразу знайдуть провідника, — подумав Клод, — і примусять його поїхати, то повинні повернутися десь опівдні… ЯКЩО ТІЛЬКИ ВОНИ ЗНАЙДУТЬ ПРОВІДНИКА… Але чи не примусив Свай жителів Таке покинути свої хижі, як він зробив тут?»

Драбини були втягнуті всередину солом’яних хиж. Разом із повітрям усе довкола тремтіло в гарячому мареві, що свідчило про початок великої спеки… Поклавши підборіддя на руки, Клод простягся на своєму польовому ліжку. «Провідник, який би провів до гір…» З усіх боків галявину, цю тремтливу пляму світла з людськими хижами, оточували джунглі: непорушні й водночас наповнені рухом. Проникаючи крізь них, світло утворювало мерехтливий саван; кожний сонячний промінь тьмянів і зникав у нетрях. Клод поринув у маячливий сон.

Його збудив далекий і швидкий стукіт копит. Була одинадцята година. Провідник повертався напрочуд швидко… Насупивши брови й затамувавши подих, Клод слухав. Земля стугоніла під копитами коней, які мчали вдалині серед зелені… «Після двох годин пішої ходи людина аж ніяк не може встигнути за кіньми, які скачуть галопом. Чому ж вони повертаються так швидко?» — міркував Клод.

Дарма він намагався вловити шум кроків — навколо панувала мертва