Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

При цих словах правитель зняв корону і витер хустинкою змокріле лисіюче чоло. Видно було, що він хвилюється, оповідаючи історію своєї доньки.

— І коли вже в нашому королівстві та й у сусідніх теж не зосталося ані парубка, ані вдівця, якого вона не бачила, Геремія раптово занедужала і через ніч померла, — тремтячими руками Урбан III налив собі у срібний келих вина і одним духом вихилив.

— А чи є у вас, ваша Величносте, жива і мертва вода? — несподівано запитав Молибог, і Прунслик із Пинтею розгублено перезирнулися.

— Хех, — усміхнулося півкороля. — Я чув про таку воду, але коли б я її мав, то хіба зараз не сиділа б поруч зі мною моя люба дитинонька.

— Я так і гадав, — зітхнув мертвяк, і отаманові стало так соромно, що він ладен був крізь землю провалитися. Адже саме живою і мертвою водою Заклятого міста вони піддурили Мандрівного вояка піти з ними у подорож. — Що ж, панове, — ще раз зітхнув чорний лицар, — сеї ночі піду вартувати я. Мені, на відміну від вас, уже нема чого втрачати. Будь-який кінець для мене бажаний.

Засоромлені побратими навіть не знайшлися, що відповісти, і, похиливши голови, розглядали своє запорошене взуття.

Молибог піднявся і, гримаючи обладунками по кахляній підлозі із візерунком у вигляді трояндових кущів, почвалав до дверей.

Коли він вийшов, усі важко зітхнули. Навіть король, який нічого не втямив.

— Дивний у вас приятель, — мовив господар. — Навіть у королівських покоях шолома не знімає.

— Він не дивний, а… золотий, — Пинтя й собі налив вина і видудлив одним махом. — А ми — ниці брехуни! Шахраї з великої дороги! Підлі мерзотники! Лайдаки! Дурисвіти!

— Може, пане Пинтю, вам накапати бальзаму на цукор? — стривожився Урбан III. — Мені часом теж хочеться полаяти себе найприкрішими словами! Але коли прикладуся до зіллячка, то минає.

Отаман тільки заперечливо похитав головою.

Коли стемніло, товариство у супроводі короля і першого міністра подалося до собору. Це був дивовижної краси храм із величними розписами та фігурами святих. Але найбільше вражала в ньому кількість статуй, що зображали чоловіків різного віку, статури і становища. Одні з них були у багатих шатах, інші бідні і босі. Це були переважно ті, хто бачив Геремію ще живою. В її красу вони закохувалися з першого погляду. А як почули, що омріяна вродливиця померла, то забажали її врятувати. Однак нікому це не вдалося. їхні закам’янілі постаті мусили витягати зі склепу мотузками. А коли у всьому королівстві залишився тільки міністр і король, то всіх обернених у камінь залишали просто у підземеллі.

Урбан III із найпершим радником припідняли у правому куті собору за металеве кільце ляду, витесану з грубого каменя і майже непомітну для сторонніх. Спустивши драбину, принесену з собою, вони зі свічками в руках поволі заглиблювалися під землю. За ними спускалися мандрівники.

Склеп був величезний, адже тягнувся під усім собором. Король ішов і запалював по ходу прикріплені до стін смолоскипи. Підземне приміщення поволі освітлювалося. Всюди стриміли статуї нещасних, що насмілилися випробувати долю. Окремі з них стояли, інші лежали пластом, тож нашим прибульцям доводилося через них перелізати. Враження було моторошне, особливо якщо згадати, що це живі люди, обернені в камінь. Довкола все було запорошено і наші мандрівники важко дихали.

Посеред склепу на широкому кам’яному столі лежала скляна прозора труна. У ній покоїлася принцеса у білому святковому вбранні нареченої. Угледівши доньку, король одразу почав голосно плакати і сякатися в хустинку.

Але те, що побачили побратими наступної миті, зробило їхні круглі очі ще круглішими. Бо красуня Геремія виявилася… чорною як сажа.

— Бігме, як вугіль! — гойкнув Пинтя. — Вона що — муринка?

Тут півкороля залилося такими сльозами, що ватага стала побоюватися, аби їх у цьому підземеллі не затопило.

— Проклятущі чари обплутали її. Коли Геремійка вмирала, то чомусь чорніла. А коли спустила дух, то вже була темна, як щітка сажотруса.

— Дивна недуга, — почухав потилицю Пинтя. — Може, яка-небудь холера?

Якби не чорнота, то принцеса й справді була гарна, як лялька. Вона мала ніжне личко, тонкі брови і правильної форми ніс, повненькі губенята. Одне слово, було за чим зітхати усім цим її шанувальникам, які тепер безживно стояли і лежали біля непорушної пасії. В її темному волоссі жаром виблискувала золота прикраса у формі стріли.

— То що, братове, обіймемося про всяк випадок на прощання? — загув у шоломі із добротної криці Молибог, і по спині його друзів пробігли мурахи.

— Вибач, друже, за прикрість, — поплескав його по льодяному плечі Пинтя, і вони стисли один одного в міцних обіймах. — Сподіваюся зранку почути від тебе, що тут за безлад ночами коїться. Адже ти, на відміну від інших, маєш вагомий козир для принцеси.

Пинтя йому непомітно підморгнув. Далі Молибог підняв своїми ручиськами у залізних рукавицях Кудлоша і потряс над собою. Пес гавкнув і лизнув забрало. Настала черга прощатися з Прунсликом, але того у склепі не виявилося. Мабуть, обачний мисливець заховався від решти ще в соборі. Король із першим міністром потисли лицареві правицю і побажали успіху.

А тоді всі мовчки подалися вервицею до драбини. За кілька хвилин вони піднялися нагору і витягли її за собою. Кам’яна ляда гучно опустилася, піднявши стовп пороху, і шлях до відступу було відрізано. У склепі запанувала суцільна тиша. Було чутно тільки, як потріскують смолоскипи, час від часу скапуючи на землю вогняними краплями живиці.

Король надав гостям окремі опочивальні, але вони вирішили спати разом. Тим паче, що Кудлош приліг на килимку, а