Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

Сидить кошовий на кормі байдака і смокче люльку. Глянув на небо — вже високо піднявся Волосожар, скоро північ. Настав час посилати легку чайку із звісткою в Кафу.

З богом!

— Чайка стояла поряд, там почули наказ кошового. Підняли вітрила і гулькнули в темряву… Повернулися перед світом, коли навіть найдужчого козака сон із ніг валить. У місті спали, біля воріт поснула сторожа. Байдаки і чайки швидко підпливли до берега, до самих стін.

Тихо рушили до чотирьох воріт Кафи. Не зарипіли ворота. Ми одразу позамикали їх своїми замками. Щоб жоден ворог не міг утекти. А нам, коли не пощастить, усе одно не жити.

В різних місцях запалахкотіло полум’я. Розляглася стрілянина. Почався бій. Нещадний, смертельний. Козаків небагато, самим не впоратися з татарами. Але в Кафі невольників не менше, ніж татар. На них і розраховував кошовий.

Коли зчинилася стрілянина, навіть ті, кого не сповістили, зрозуміли — наспіла допомога, прийшли козаки. Хто дрючок, а хто камінь хапав, а були й такі, що кайданами своїми орудували. І всі накинулися на мучителів. Уб’ють ката, заберуть шаблюку, пістоль. От і поміч козакам.

До Кафи вдерлося трохи не п’ятсот козаків, та чоловіків-невольників там, мабуть, тисяча. Татари розгубилися, а ми знали, що робити, — бранці хотіли на волю, хотіли сповна розквитатися за муки.

Мені пощастило заарканити невисокого татарина. Немолодий уже, а добрячий. Трьох козаків поранив і одного вбив, аж поки мій аркан не сповив його.

Знав татарин по-нашому, почав благати не вбивати його. Обіцяв мені й товаришам багатство. Обіцяв гроші, дорогу зброю, золото, срібло і коштовне каміння.

Моргнув я козакам, а сам думаю: «Шукати його багатство довго, нехай сам покаже». І мовив йому тільки одне слово: «Веди». Нічого не обіцяв. Козак мусить слова дотримувати.

Багатий дім у нього, за домом яма з бранцями. Кайдани гримлять. Плачуть, стогнуть, кричать люди. «Визволяйте, братове!»

Кинулися ми до ям. Тут і вгледів я свого побратима — Свирида Танцюру. Правда, не відразу пізнав його. Худий, З довгою бородою. А вуса, гадаю, чи то видерли татари, чи, може, обсмалило їх у бою, коли попав у полон. Тільки короткі вони стали.

Найпослідущий старець з бандурою, що проходить по селах, і той ліпше одягнений, ніж славний козак Танцюра. На руках і ногах кайдани двопудові. А гордості козак не втратив. Злості до ворогів тільки побільшало.

Замахнувся Свирид кайданами на татарина, а я кажу:

— Зажди, брате. Він обіцяв таємні схови показати. Просить життя йому дарувати.

Забачив татарин Свирида, біліший за морську піну став. Затрусився, підняв угору руки і щось про аллаха белькоче, а з руки випали чотки із синього каменю. Підняв Свирид їх, дає мені й мовить.

— Не вір йому, — обдурить. Давай його мені. Я йому поверну все сповна, та ще й додам свого.

Притримав я Свирида. Купець почав показувати нам схови. Та правду казав побратим, хитрував татарин, нагаями примушували показувати криївки.

Отоді Свирид і каже:

— Тепер моя воля, братове. Не було життя нам від нього. Не було години, щоб нас не били, не знущалися з нас. Не було дня, щоб були ситі. Все підбивав нас перейти до їхньої віри. Він, його діти і всі, кому не ліньки, мучили нас. Тепер наше право. Відійдіть. Кров у серці скипілася, як камінь давить мене. Гей, ти, кате! Молися своєму богові, та тільки не допоможе він, кінець твій настав.

Ударив Свирид його по голові кайданами. Дуже багато злості в ньому зібралося проти свого ката. Потім шкодував, що відразу вбив. Нікого не випустили полонені з двору купця. Усі вороги дістали по заслузі.

Поділили ми поміж невольниками здобич і себе з побратимом не забули.

Підпалили прокляте гніздо торговців людьми. З усіх боків Запалала Кафа. А самі посідали в чайки, байдаки, забрали й татарські кочерми і ввечері вийшли в море.

Довго вночі нам світила пожежа. А вдень над містом стояв високий стовп чорного диму. Невдовзі гори затулили все.

Тепер ми пливли не криючись близько від берегів. Швидко розлетілася чутка по Криму про нашу перемогу.

Татари, які жили недалеко від моря, кидали все і тікали в гори.

Ми не могли сходити на берег. Адже з нами пливли в рідний край жінки, діти, поранені і хворі.

В Гезлеві наші теж звільнили бранців.

Лихо не приходить само. Татар ми вгамували, але тільки в Кафі і Гезлеві. Перекопський та бахчисарайський мурзи надумали кинути на нас велику силу, але зашпортнулися, козаки їх зустріли на Дикому Полі і розігнали.

А в цей час по інших містах і селах України чинила беззаконня польська шляхта. І кошовий призначив похід на Умань.

Нам з побратимом дозволили перед походом сховати здобич.

Рано-вранці верхи на конях, благословившись, вирушили ми в дорогу. День дороги до схову, та день назад.

Не чули ні ми, ні наші коні біди, а вона поряд була. В густій траві заховалися розвідники перекопського мурзи, що стежили за Січчю з околиць Дикого Поля.

Проспівала стріла, ляснув постріл. Недовго гуляв Свирид на волі. Упав з коня, йому стріла влучила в самісіньке серце, а мене поранило в живіт. Коні метнулися вбік, захропіли.

Припав я коневі до шиї, стременами притримую його, а сам дивлюсь, де трава