Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

Ще зовсім малі ми з Максимом поклялися бути друзями до смерті, а щоб закріпити нашу дружбу, обмінялися хрестами і сталі: побратимами.

Грамоти й письма нас учив мій батько, який добре знав не тільки нашу мову, а й російську і польську. Довго жив він у маєтку пана Вишневецького, а відтак утік од пана і прийшов на край Дикого Поля. У Січі зустрів Петра Швайку, Максимового батька, і вони потоваришували.

Поженилися наші батьки, побудували собі хати, стали гречкосіями, але й воювати їм доводилося часто. Час од часу на околиці Дикого Поля налітали татари. Так і жили: їдуть у степ люди сіяти, беруть пістоль і шаблюку, з коней сідел не знімають.

Нам з Максимом ще й по п’ятнадцять не було, а ми теж билися з татарами і панськими посіпаками. Мене шаблюкою почастував тат'арин по спині, а Максимові стріла в ногу встрягла. З тих пір він кульгав на праву ногу і тому не міг танцювати, проте бандуристом був добрим.

До славного міста Полтави од нас два дні дороги, а до Кобеляк можна влітку і за день доїхати, але міста ми й не бачили, хоч нам уже й по сімнадцять минуло.

Максим почав залицятися до моєї меншої сестри Галі. Я бачив, як Галя щовечора виходила на леваду. А я закохався у Максимову сестру — Прісю. Ми хотіли братись, але наші старі не погоджувались — молоді ще ми були. Мій батько казав, що треба життя покуштувати, яке воно насправді. Ми наполягали. Тоді батьки надумали послали нас у Полтаву продати коней та бичків і купити все потрібне для двох весіль.

— Подивитеся місто, побачите, як там живуть люди, справите собі одяг, купите подарунки для наречених, а коли повернетеся, побалакаємо про весілля.

Осідлали ми коней, пістолі зарядили, нагострили і змастили шаблюки і погнали на продаж півтора десятка молодих коней і двадцять угодованих бичків.

Ночували поблизу хуторів і сіл. Третього дня ввечері, коли добрі люди сідали вечеряти, пригнали свій товар до Полтави. Це було якраз у суботу. А в неділю, коли відправилося в церквах, почався ярмарок.

Добре продали коней, ще краще — бичків. Понакуповували всякого добра: і матерям краму на одяг, і батькам на штани та сорочки. Нареченим своїм ткані плахти і шовкові стрічки та намиста трохи не мірку. Ну, не забули й про себе. Того ж дня ми вперше скуштували горілки. Мені вона не сподобалася, пече від неї всередині. А Максим так хильнув, що вранці перед виїздом мені довелося прив’язати його до коня, щоб не впав.

До Полтави ми їхали повільно, а назад поверталися риссю. Тільки того часу й витрачали, що на степову могилу виїдемо і глянемо навкруги, чи нема кого чужого.

Степ неораний, трави до пояса, цвіте скрізь, так гарно, а серце в мене чогось ниє. Чому отам степом дим стелиться? Чом у степу не видно ні пішого, ні кінного? І що то за хмара стоїть на схід сонця? І Максим, видать, відчув щось недобре, очумався.

Стоїмо ми на високій могилі і бачимо: хтось ховається в тернах. Максим з правого боку, я з лівого пустили коней, і хоч як ховався чоловік, ми його знайшли. Рука в нього перев’язана ганчіркою, голова в крові, ледве на ногах стоїть. Впізнав, що ми свої, заплакав бідолаха:

— Горе, велике горе! Татари в полон забрали багато людей з наших хуторів. Он бачите жовту хмару? То татари пішли, а частина повернула назад, на Крим. З полоном.

— А звідки ти, чоловіче добрий? — питаю.

— З Гупалівських хуторів, — відказує. — Недалеко звідси.

— Тож і наших… — почав був Максим, та й замовк.

— Усі хутори зруйнували, всіх у полон забрали, — хитнув головою чоловік. — А ви звідкіля?

— З Орликів.

— Ну, то ваших перших хапали. Туди не їдьте, хлопці, вертайте назад.

Максим ударив коня нагаем і помчав до Орелі.

Дав я чоловікові хліба, сала, дав грошей трохи і сказав, щоб ішов на Полтаву, а сам — за Максимом.

І побачили ми жахливе. Таке, що й досі перед очима стоїть.

Нічого не лишилося від наших Орликів. Тільки де-не-де жевріло вугілля та собаки вили над покійними. Ні батька, ні матері, ні Галі, ні моєї Прісі — нікого.

Кажу Максимові:

— Треба поховати всіх…

Знайшли лопати і почали копати одну яму. Дихати важко, каменем чавить груди. Не раз падали ми на обпалену землю, бились об неї, та нам не легшало.

До пізньої ночі збирали на пожарищі, на нивах і в садках убитих і зносили їх до ями.

Знайшли своїх матерів і батьків, тільки Галі та Прісі не було серед убитих. Не було і мого брата Миколи.

Закидали землею могилу вже в темряві. Не запалювали вогнища, не хотілося ні пити, ні їсти. Так цілу ніч і просиділи біля дорогої нам могили.

Вранці назбирали каміння, обклали ним могилу, з каменя виклали хреста. Вклонилися до землі загиблим, помолилися за них і осідлали коней.

Треба бути обережними — татари степами гасали; ми перепливли широкий Дніпро і поїхали в Січ.

У Січі нас прийняли приязно і одразу призначили в Незамаєвський курінь. Козаки збиралися наздогнати татар і відбити полонених.

Та, на лихо, запізнилися козаки, полонених погнали вже за Перекоп. І загинули наші в Криму. А нам що було діяти? Так і зосталися ми козакувати в Січі.

Взимку