Акванавти, або Золота жила - Михайло Євгенович Циба

А трактор вже вискочив на дорогу i зупинився.

Маючи досвiд легше працювати. Хоча цей сейф був трохи далi вiд берега й глибше у водi, до нього Микита Єгорович пiдступався з упевненiстю людини, звичної до таких справ. I пiрнав уже не з човна, а заходив у воду з берега, тягнучи за собою трос… Коли вода почала лоскотати пiдборiддя, трохи проплив, а бiля буйка, за звичкою затуливши носа, пiрнув. Сейф стояв догори нiжками i тому не було потреби обв'язувати його петлею упоперек, як порося, що виводять на щирицю; протягнув кiнець троса у вушко й зав'язавши, залишив довгий кiнець, щоб зручнiше розв'язувати.

Випiрнувши, Микита Єгорович махнув рукою — давай! Трактор пiднатужився, додаючи обертiв двигуновi, й тихо почав вiддалятися вiд берега. Але попереду посадка з колючих срiблястих маслин. Хоч машина й металева, та лiзти в колючки їй не можна. Шкода дерев. Тому-то трактор здав назад. Хлопцi пiдтягли трос — укоротили його, i машина пiшла вiд берега, а тодi повернула по шляху. Спочатку двигун працював на повну потужнiсть, бо намул зжився з цим предметом i не хотiв його вiддавати, але все ж таки здався на милiсть переможця.

Сейф тягли волоком до самого подвiр'я.

Навколо зiбралися зiваки. Хiба ж не цiкаво бачити те, що пiввiку пролежало пiд водою.

Чутки все далi розходилися, про сейф знали не лише люди з сусiднiх дач.

Не встигли отямитися й обдумати, як дiяти далi, коли бiля двору зупинилася мiлiцейська машина з синiм лiхтарем, а за нею чорного кольору «Волга».

— Оце саме те, чого нам бракувало для нового щастя! — мовив Микита Єгорович назустрiч непрошеним гостям, якi виходили з машини i зупинялися у дворику бiля трофею. — Де ж ви ранiше були? Чи не було бажання бруднити руки? Нехай хтось у багнi порпається, а ми встигнемо на готовеньке. Нiчого сказати, розумно, але не дуже чесно.

З машини тим часом виходили солiднi дядьки у бiлих сорочках i в формi. Перед вiв кремезний здоровань у легенькому з м'якої соломки брилi, й задля чогось з ключами на пальцi. Простягнувши руку найстаршому серед юнацької компанiї у дворi, промовив втомлено i вальяжно, нiби робив послугу:

— Комаровський, Iлля Аврамович, фiнiнспектор Облфiнвiддiлу.

— Даруйте, не можу, — показав мокрi в муляцi руки Микита.

Простягнена рука зависла у повiтрi. Та це не збило з пантелику iнспектора, вiн став новеньким сандалетом на мокрий сейф, що лежав посеред двору в невеликiй калюжцi, й мовив на публiку, утворену з приїжджих i дачникiв:

— Виходить, що не всi плiтки пустопорожнi? Як-то кажуть, на голому мiсцi нiчого не буває. Якщо вже люди гомонять, то щось там є! I як ви собi думали дiяти далi? — допитував Микиту Єгоровича фiнiнспектор, а все його оточення чекало розв'язки.

— Ми ще не замислювалися щодо цього.

— А замислитись треба було! — заговорив службовим тоном мiлiцiонер, батько Iрини i Каринки. — Треба погрузити вещ на лафет i повезти в мiсто. Там буде створено комiсiю…

— Спасибi за пiдказку, тiльки, менi здається, ми обiйдемося i без мiлiцiї. Тут хулiганiв нема, нiхто порядку не нарушує. I взагалi вас сюди не запрошували! — ледь стримував себе Микита Єгорович, оскiльки не чекав такого повороту справи. Передчуття йому пiдказувало, що воювати з цими дядьками складно. На їхньому боцi закони i всiлякi iнструкцiї, а як їх повернути собi на користь, вони знають. Дивувало й те, як швидко вони пронюхали. Кажуть, земля слухом повниться, але почути можна лише кимсь промовлене…

— Можете не сумнiватись. Ми вже в такому дiлi перевiренi. Он той сейф знайшли i здали. I зараз ми думали подивитися, що в ньому. При свiдках, звичайно, i здати куди слiд, — мовив Микита Єгорович.

— Так ми i є «куди слiд», — пiдказав Кемеровський i засмiявся. — Чи показати документи? Товариш Золотушний, ви готовi? — запитав вiн, не повертаючи голови.

З-за його спини вийшов невеличкий, гостроносий в окулярах сивенький чоловiк з облупленою металевою скринькою. Опустив її на траву i, поправивши окуляри, став оглядати сейф. Задля чогось обiйшов навколо нього й опустився навпочiпки бiля замка. Щось слухав, нюхав, заглядав у отвiр, прочистивши його цвяхом. Тодi розкрив скриньку й дiстав ручну дрель. Просвердлив дiрку у замку неподалiк вiд отвору для ключа, встромив туди швайку з загнутим кiнцем. Щось клацнуло. Тодi вiн дiстав «фомку», пiдважив дверцята. Ще одне зусилля, i вiн вiдкрив їх, поставив вертикально. Далi не пускала чи то iржа, чи, може, вони взагалi не вiдкидалися до кiнця.

Не змовляючись, гостi кинулися до сейфа. Першим нахилився фiнiнспектор. Витяг пачку грошей, переперезаний банкiвськими стрiчками.

Сейф щiльно був набитий червоними тридцятками. Фiнансист висмикнув по купюрi й роздав тим, хто його оточував, промовляючи:

— Якi грошi були колись! А зараз нiкому не потрiбнi папiрцi. Виходить, що цього разу ви, як-то кажуть, дали маху! Хоча… — i почав викидати грошi на траву. Вiн не помилився, пiд грошима були невеличкi плескатi коробочки темного кольору. Взяв одну з них i пiдняв кришку. На чорному оксамитi лежав блискучий ланцюжок i медальйон. Двома пальцями пiдняв ланцюжок i мовив зi знанням справи:

— На сучаснi грошi — це бiля трьох тисяч!

— Невже? — здивувався мiлiцiонер.

— По-перше, саме золото дещо коштує, а по-друге, тут же камiнчик… ви бачите, як виграє синiм, а сам нiбито бiлий, прозорий. Дiамант чистої води! Так, товаришi члени комiсiї, - звернувся Комаровський до тих, що з ним приїхали. — Влаштовуйтесь, хто як може. Ось тут при свiдках будемо складати акта. Стiльчик знайдеться?

Володя метнувся до сарайчика i принiс табуретку.

— Прошу, — сказав фiнiнспектор, всадовлюючи на табурет молодика з папкою, свого пiдлеглого. — Iван Iллiч, принеси сюди саквояж. Ми ж не повеземо у мiсто з сейфом. Складемо туди…