Акванавти, або Золота жила - Михайло Євгенович Циба

— Вiдкриваю вам iще один секрет. То ми знайшли зовсiм не те, що я мав на увазi, що я шукав. Я вам про це не сказав, аби заздалегiдь не розкривати карти, щоб потiм було менше розчарувань Те, що я шукав, сьогоднi ми з Васильком знайшли.

— Що? — вирвалося у Боцмана — Ще сейф?

— Так, iще один сейф. Але це вже наш. Походження його менi вiдоме. А про той, як i ви, я нiчого не знав. Знайшли ми його випадково.

— А що в цьому? — запитав Володя.

— Менi теж цiкаво взнати. Ось дiстанемо, вiдкриємо, я подивлюся i скажу, — усмiхався Микита Єгорович — Раптом там щось хороше?

Вiдчиняючи старi ворота з почорнiлих дощок, Микита Єгорович згадав кiнофiльм, де пiд'їздить шикарний кадiлак, перед ним пiдiймаються дверi гаража.

Машина заїхала, водiй вийшов з гаража, натис на кнопку, i дверi опустилися — не ходи собака в двiр! А тут же вiдчини i зачини, тягаючи цю важку дерев'яну споруду, а тодi ще й замкни на замок, бо машина буде надворi. Якiсь жартiвники можуть позичити так, що бiльше не побачиш.

Однак всi цi турботи полиняли й зникли, як тiльки Микита Єгорович увiйшов до хати. Там клопоталася сусiдка — баба Марфа. Ще в хатинi вона прошепотiла:

— Ой, хлопче, погано йому… Вже й не розмовляє.

— То, може, вiн на вас розсердився? — спробував пожартувати онука, та баба подивилася на нього здивовано й пiдняла обидвi руки.

Пройшов до свiтлицi й переконався, що жарти тут недоречнi Мабуть, старий проситься на той свiт. Однак живий i здоровий родич мусить потурбуватися про хворого, якщо вiн навiть у безнадiйному станi.

З допомогою сусiдки Микита Єгорович зiбрав дiда в лiкарню й не без труда запхав його, громiздкого й безвольного, в свiй непристосований для таких пасажирiв автомобiль.

У мiськiй лiкарнi прийняли не без клопоту. Вранцi чи серед наступного дня належало з'явитись i поговорити з лiкарями. Може, потрiбна операцiя, хоча в такому вiцi… Чи лiки якiсь потрiбнi.

Одне слово, дiставання сейфа з дна озера автоматично вiдмiнялося.

Цього ж вечора на дачi двох сестричок Iрини i Карини, коли все сiмейство зiбралося бiля телевiзора, вiдбувалася цiкава розмова мiж татком i молодшою донькою.

— Мама скаржилася, що вас з Iриною навiть на обiд не загнати. Де це ви пропадаєте? Вас там медом годують? Цiлими днями бовтається в озерi?

— Хлопцi зробили плiт…

— Та я бачив.

— Вони добувають мул iз озера i збирають грошi на…

— На батискаф, — пiдказав тато — I це я знаю. I що знайшли нiмецький сейф з документами — теж знаю, — сказав батько до старшої, яка дивилася на екран телевiзора i не брала участi в розмовi. - I те, що сторож наших дач злякався, думав, що тi списки його розкриють, i втiк свiт за очi…

— Противний дiд, — мiж iншим, мовила Iрина. — Вiн увесь час заважав хлопцям, шкодив. Усе робив, щоб вони не дiстали сейф.

— Так то не той сейф! — весело загомонiла Карина. — Дядько Микита знайшов другий сейф, справжнiй! Каже, що в ньому щось є, а Боцман казав, що там скарб!

Карина ще щось казала, та батько її не слухав. Пригадав, що ходили слухи про коштовностi, ящики чи сейфи з ювелiрного магазину, якi напередоднi окупацiї було скинуто у воду. Може, за цими скарбами i полює молодий чоловiк — дядько Микита? Якщо й справдi знайшов щось варте уваги на днi озера й збирається скористатися ними, то для чого вiн розповiдає про це дiтям? Мабуть, i сам не дуже вiрить у тi скарби. А там хто його знає. Сам вiн все одно нiчого не зробить, не витягне…

Як би не було, а мiлiцiонер — представник влади i держави, знаючи про таке, зобов'язаний доповiсти куди слiд.

За нiч вiн не забув свiй намiр i вранцi зателефонував своєму однокашнику, що працював у фiнорганах обласного центру й розповiв про скарби в озерi. Той прореагував якось без емоцiй, але подякував i сказав, що бере це до уваги.

Гасаючи мiстом у пошуках лiкiв, Микита Єгорович не забував, що на озерi його чекають. Дивувало його те, що люди нiяк не можуть влаштуватися пiд сонцем так, щоб у лiкарнi були необхiднi лiки i всiлякi припаси, в гастрономi все, що душа людська бажає, а в унiвермазi оте, що зараз називається дефiцитом. Адже все це рукотворне, все це виготовляють люди. Чому ж вони не роблять? Не хочуть? Неправда. Всi хочуть мати, i майже всi згоднi працювати, робити й виробляти. Хiба що невеличкий процент хитрунiв i нероб знайдеться, якi б вiдмовлялися займатися будь-якою працею, нехтували навiть цiкавим заняттям. Це, так би мовити, темна пiна суспiльства, без неї не обiйтись. Але ж здоровi сили могли б це все легко i просто виробляти, якби… їм не заважали. Хто? А тi, хто ставить умови. Лише вони знають, як на свiтi належить жити тобi й менi. Лише вони знають, що можна робити, а чого не слiд i навiть, як ложку тримати, вони знають. Шкода тiльки, що при такiй науцi ложка та залишається порожньою…

Упоравши дiда i довiдавшись, що йому вже трохи легше, Микита Єгорович не їхав, а летiв до озера, бо пiсля обiду звiльниться трактор, що вичищає двiр на фермi, i його треба буде перехопити, доки вiн у цих краях.

Зупинився, ляснув дверцятами i зустрiвся з десятком пар зацiкавлених очей. У штабi його чекали. Тим бiльше, що й двигун мовчав. Закiнчилося пальне, а вчора нiхто про це не думав. Шкода, що цiлий день пропав, та сьогоднi Микита Єгорович за пальним не поїде, бо