Кід Родело - Луїс Ламур
Він лежав, наполовину дрімаючи, наполовину прокинувшись, якийсь час, аж нарешті скинув ковдру і знову застібнув ремінь із револьвером.
Зразу пішов до води і довго пив. Десь у темряві завив койот, і він прислухався, але не почув луни. Індіанці казали, що так можна розібрати… що коли людина імітує койота, завжди буває луна, але у тембрі койотового виття є щось таке, що не дає луни. Так він і не вирішив, правда це чи ні, але йому здавалося, що так, і кілька разів він намагався це перевірити.
Він пішов туди, де вартувала Нора. Вона швидко обернулася, мушка її револьвера підвелась. Він посміхнувся у темряві. Ніяких дурниць щодо неї — вона завжди напоготові.
— Це я, — сказав він спокійно.
— Мій час ще не вийшов.
— Ви не будете заперечувати супроти кількох хвилин зайвого відпочинку? Я вже не сплю, тож можу так само добре не спати тут, як і там.
Він присів біля неї. Ніч була тиха. Пустеля лежала непорушно. Небо ще було у зорях; чорна громада Пінакате невиразно вимальовувалася на півдні.
— Я не сподівалася, що пустеля — така, — сказала вона. — Так багато рослин і взагалі…
— Рослини навчилися виживати, кожна у свій спосіб. Деякі з них запасають воду перед довгою засухою, у інших насіння проростає, тільки коли випадає певна кількість вологи. Більшість пустельних рослин ховають своє листя та квіти, аж доки піде справжній дощ, а тоді швидко розквітнуть…
Родело прислухався на мить, потім продовжував:
— Чи ви коли-небудь дивилися на пустелю з гори? Кактуси виглядають так, ніби їх насаджено, отак рівно розповсюджуються. Що ж, вони так влаштовуються, бо їм необхідно збирати воду з якоїсь площі навкруг себе.
Якийсь час вони сиділи тихо, а потім він заговорив знов.
— Одного я не второпаю. Що ви тут робите? Я маю на думці, що ви тут хочете знайти?
— А що я можу втратити?
— Ваше життя для вас нічого не варте?
— Ясна річ, варте. — Вона оглянула його. — А може, я теж хочу цього золота чи частину з нього…
— Тоді даром втрачаєте час. Ви ніколи не побачите жодної монетки з нього.
— Джо Харбін може думати інакше. — Він знову помовчав, питливо вглядаючись у темряву. — Він — ні, — сказав потім. — Джо — людина не того гатунку, щоб дозволити хоч крихітці золота просипатися крізь його пальці, коли може запобігти цьому. Якщо ви на це розраховуєте, то краще вам про нього забути.
— Я можу впоратися з Джо.
— Може, й так, загалом, — у його тоні з’явилася краплина сарказму. — Що ж, Джейк Ендрюс теж не був учитель з недільної школи.
— А вам що до того?
— Нічого… взагалі нічого.
— З Джейком було все гаразд. Досить непоганий хлопець — на свій лад. Але він слухався Клінта. Джейк дізнався про гроші, почув про них від дівчини Джо Харбіна, бо однієї ночі Джо напідпитку розбазікався. Клінт приставав до нього, аж поки Джейк погодився поїхати і пошукати оте золото.
— А що у вас було із Джейком?
Вона звернула до нього очі, але у темряві він не бачив їхнього виразу.
— Що було у нас із Джейком? — перепитала вона.
— Я думав… ви, здається, дівчина не такого гатунку.
— Будь-який гатунок дівчат влаштовував Джейка. Він витяг мене з поїзда, що зазнав аварії у Вайомінгу. Я уся горіла — тобто, мій одяг. Він збив вогонь і допоміг мені втекти від індіанців, що влаштували оту аварію… якщо то були індіанці.
— Що ви хочете цим сказати?
— Я завжди думала, що Джейк сам був у цьому замішаний. Але коли він знайшов мене, він одразу допоміг, дуже швидко. Він ставився до мене, як треба. Він був твердий чоловік, навіть трохи брутальний, але мав якісь чудернацькі риси характеру. Грубо розмовляв зі мною, як і з убіма, але бував і на диво м’який. Він хотів одружитися зі мною.
— У нього було ранчо, чи не так?
— Індіанці викрали його стадо і спалили ранчо. Була у нього думка поїхати до Мексики і розпочати знов.
— А тепер ви отут… — Він удивлявся в пустелю, прислухаючись до звуків ночі, їхні голоси лунали тихо, трохи гучніше за шепотіння. — Просто посеред пекла…
Вітер був холодний, і несвідомо вони присунулись ближче одне до одного.
Ден подивився у бік табору. Усі лежали спокійно, спали. У вогнищі лише кілька жаринок жевріли крізь попіл. Його очі вишукували у темряві рух, яку-небудь несподівану тінь.
Він знав, що які близько, знав, що вони — вправні мисливці на людей, і ще він знав, що таке для них оті п’ятдесят тисяч доларів за голову. До того ж ота додаткова принада — дівчина, Нора. Ясна річ, вони її не повезуть назад. Ніхто про неї не знає, тож не буде кому задавати питання.
Щодо нього, він не був нікому потрібен, але Капелюх схотів здобути його черевики, а це вже цілком достатня причина. І, певна річ, вони хочуть, щоб усе було чисто.
— Якщо ви залишитесь жива одна, — сказав він, — і індіанці захоплять вас, можете їм сказати, щоб відвезли вас до Сема Берроуза. Він дасть їм сотню доларів за вас. Скажіть їм отак — це може врятувати вам життя.
— А якщо ні?
— У Едер-беї є кілька джерел. Зараз там має стояти судно, яке чекає на людину ім’ям Айзечер. Він мертвий, можете не турбуватись за нього. Як не це судно, то від часу до часу там бувають рибальські човни.
— А якщо ми усі проб’ємось? Або якщо це будете ви та Джо Харбін?
Він подивився на неї замислено крізь темряву.
— Тоді, я сподіваюся, ви зможете вибрати — Джо Харбін чи я.
Він несподівано обернувся й обійняв її за плечі, і якийсь час тримав її так, дивлячись їй в очі. А потім схилив голову і легенько поцілував її в уста.
— Тоді, як час настане, це може допомогти…
Неподалік від табору втікачів, у місці, де базальт був вищерблений, у ніші скелі лежав Капелюх. Тут він був укритий від холодного вітру, і у той же час з цього високого місця міг добре бачити табір із його червоним оком вогню. Він міг розгледіти будь-який рух коло коней або у самому таборі.
Вони, ясна річ, вартують по черзі. Він чекав усього, що сталось досі.
