Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Сергій Оксенік

— За який час? — спитала Леля.

Ні, на це запитання він відповідати не буде.

— Не хочеш, не відповідай, — вона знову прочитала його думки. — Тоді скажи мені, яке таке місце ти вважаєш безпечним? Де тут нам може бути безпечно? У цьому лісі без води? Чи в тому, де нас розшукуюць вовкулаки? Чи в нашій вьосці, де зараз хазяйнують круки, пацюки й черви?

Лисий мовчав, бо не знав, що відповісти.

— Поки ми разом, ми можемо вижити. — Голос Лелі раптом став твердим і холодним, як шабля. — Якщо ми розділимося… Тоді мені краще відвести дітей до вовкулачого табору. Може, вони й справді дітей не вбивають, а роблять із них вовкулаків. Хоч живі будуть…

Лисий мовчав і мовчав. А що йому казати?

Пити!

Дівчатка не скаржилися, але дивитися на них було боляче. Обличчя змарнілі, губи пересохлі. Спрага, яка мучила їх ввечері, вранці стала вже нестерпною. Про те, щоб у цих пісках знайти джерело, годі було мріяти.

Коли старий Інженер розповідав Лисому про свою подорож до Руїни багато років тому — хлопця тоді ще й на світі не було, — він нічого не говорив про спрагу. Були інші, найрізноманітніші небезпеки, але про брак води Інженер не згадував. Правда, згадував про русалок. І ще — про те, що шлях його пролягав далі на схід, берегом Малої ріки.

Діти знову дивилися на нього так, ніби тільки він може їх урятувати. Лисому згадалася вчорашня розмова з Лелею, і чомусь стало соромно, ніби він цих дітей обдурив. Але він витримав їхні погляди, а потім сказав:

— Тут води немає. Щоб її знайти, нам треба йти на схід. Можливо, доведеться йти досить далеко. До того ж ніхто не знає, які небезпеки на нас там чекатимуть. Але вибору немає. Тому я пропоную одразу ж вирушати в путь. По дорозі треба бути уважними до всього їстівного, що трапиться на шляху. Особливо видивляйтеся ягоди. Тільки нічого не рвіть і не їжте, поки ми з Лелею не перевіримо. Так само й кульбабки, щавель і все таке інше. Воно тут може бути зовсім не таким, як ви звикли. Зрозуміло?

Усі кивнули, але ніхто не вимовив ні слова. Навіть Марічка.

Дорогою Лисий придивлявся до слідів на піску. Їх було дуже мало, і це не могло не дивувати. Втішало те, що слідів вовкулаків вони не бачили зовсім. Але чому так мало тварин тут з'являється?

Інженер розповідав йому, що є такі землі, де взагалі немає нічого, крім піску. Там знайти воду просто неможливо. І все ж якісь тварини там живуть. Тут же хоч і був піщаний ґрунт, але ж і рослинність була — і дерева, і кущі, і трава…

І раптом прямо перед собою, хоч і досить іще далеко, він побачив щось незбагненне. Це нагадувало велетенську коричневу хату, тільки дуже незвичної форми.

Лисий дав знак ватазі, й усі зупинилися. Скрадаючись за кущами, він наблизився, залишаючи відстань безпечною. Ознак життя не було. Та й не могло бути, бо то не хата. Тримаючись віддалік, він почав обходити споруду. Але не пройшов і ста кроків, як побачив іще одну таку ж саму — зовсім близько, кроків за тридцять. Зблизька вона була зовсім нежива. Тепер уже Лисий міг роздивитися, що то велетенська купа іржавого металу. Для їхнього коваля цієї штуки вистачило б на все життя. З цього можна було викувати стільки шабель, скільки людей, мабуть, немає в світі.

Раптом хлопцеві стало моторошно: він упізнав цю металеву річ. Це були санчата, на яких він літав уві сні. Тільки дуже великі. Знизу було щось на зразок коліс, навколо яких іржавою стрічкою напнуто щось, що могло бути полозами. Попереду була довга опущена морда, якою санчата намагалися його вкусити.

Лисий зрозумів, що то якісь чари. Він тричі плюнув через плече й постукав пальцем по стовбуру дерева, біля якого стояв. Почвара не зникла. Але ніби стала ще мертвішою.

Ото й звірина сюди ніяка не ходить. Лисий обійшов і навколо других санчат, а далі побачив іще й іще. На відміну від перших двох, які, схоже, їхали сюди з різних боків, а потім зупинилися, решта стояли дружними рядами, одне до одного мордами. Одні з санчат мали морду, задрану до неба. В такому вигляді вона нагадувала довгу колоду з потовщенням на кінці, що далеко витяглася з голови. Деякі санчата мали зверху по оку, відставленому від тіла, як у їдючої жаби. Стояв їдючий запах іржі й ще чогось — зовсім незнайомого, але дуже неприємного.

Хоч як це йому здавалося дивно, але відчуття небезпеки не приходило. Велетенські іржаві санчата справді нагадували жаб. Тільки неможливо уявити, що вони колись були здатні стрибати.

Лисий підняв з землі невелику палицю, що валялася під ногами, й пожбурив її в найближчі санчата. Палиця пробила тіло й застрягла в дірці. Звідти посипалась іржа. Більше ніщо ніде не ворухнулося.

Вся ватага чекала на нього швидше отупіло, ніж стурбовано. Тільки Леля, видно, хвилювалася по-справжньому. Мабуть, у неї просто лишалося більше сил.

— Шо там?

— Навіть не знаю, як пояснити. Ходімо подивишся.

На його подив, Леля одразу впізнала це місце.

— Григорій… Один чоловік з нашої Вьоски… Він розповідав. Це лишилося ще зі старих часів. Воно все зіржавіло. Чекай! — вона раптом щось згадала. — Тут десь була криниця!

— Що було? — не зрозумів Лисий.

— Ти шо, не знаєш, шо таке криниця?

Лисий не відповів. Леля, щоправда, й не чекала відповіді.

— Це така глибока яма, в якій на самому денці вода. Якщо вона не провалилася за той час. Він тут дуже давно був. Я ще тодзі тільки народилася.

Вона вискнула кажаном, і за кілька хвилин Івась привів дітей.

— Тут нічого живого не буває — все живе боїться іржі й цього масного запаху, — сказала Леля. — Можемо ходиць усі разом.

Вони йшли між велетенськими санчатами, тісно збившись докупи. Діти вірили Лелі, але не боятися не могли.

— Люди, які жили раніше, — тихо говорила Леля, і кожне її слово добре чули всі, — все могли виготовиць — навіць такі величезні залізні візки, які самі їздили. Але для того, щоб зробиць один такий візок, треба було вирубати ліси, вилити в річки