Королівська дорога - Андре Мальро

— Це все? — запитав Перкен.

— Шкода зупинятися на півдорозі, — мовив Клод. — І до водія — Рушай!

— Що будемо робити? — запитав Перкен, спрямувавши лампу в обличчя.

— Вимкніть цю лампу. Як то — що будемо робити? Невже ви гадаєте, що це стане на перешкоді моїм планам?

— Радий, що ви не змінили думку. Я сподівався подібного вчинку, про що й казав вам ще на кораблі. Буде важкувато — ось і все. Але в джунглях…

Для Клода було ясно одне: назад він не повернеться. Гра почалася — тим краще. Він намагався відігнати тривожні думки: «Тільки вперед — мчати, як це авто, крізь пітьму ночі, крізь джунглі».

Світло фар вихопило з темряви коня. Згодом замиготіли електричні вогні…

Бунгало.

Бой зайнявся багажем. Перш за все Клод попросив чогось напитися, сів за очеретяний столик, відсунув убік пожовтілі номери газети «Ілюстрасьйон» і, не звертаючи уваги на дзижчання москітів, зняв ковпачок зі своєї ручки.

— Ви вже хочете дати відповідь?

— Не бійтеся — я відішлю лист, коли ми рушимо. Але мушу написати зараз, бо це хоч трохи заспокоїть мої нерви. Зрештою, лист буде дуже короткий.

Справді — три рядки. Він дав аркуш Перкенові, а сам узявся писати адресу.

«ШАНОВНИЙ ПАНЕ,

ШКУРА ВЕДМЕДЯ ТАКОЖ НАЛЕЖИТЬ ДО ІСТОРИЧНИХ ПАМ'ЯТОК, АЛЕ ШУКАТИ її БУЛО Б СПРАВОЮ НЕРОЗСУДЛИВОЮ.

З ПОВАГОЮ,

Клод Ваннек»

Слуга з бунгало приніс содову воду.

— Пиймо і ходімо, — мовив Клод. — Це ще не все.

Вони вийшли на широку бруківку, яка починалася тут і вела до самого храму Ангкорват. Ступати по перекошених плитках було нелегко. Перкен присів на камінь.

— Ну й що?

Клод розповів йому про розмову з представником. Перкен запалив цигарку — червоний вогник запальнички чітко освітив на мить його змарніле обличчя.

— Що ще казав представник про мене?

— Цього, мабуть, достатньо…

— Ну й що ви думаєте про все це?..

— Нічого. Ми обидвоє ризикуємо життям. Я повинен допомагати вам, а не вимагати сповіді.

Шкода, що ви не звернулися до мене — я б радо допоміг вам роздобути ті кулемети.

Навкруги запала глибока тиша — чувся лише загадковий шерхіт вологої землі. Раптом пролунало захрипле квакання жаби, дуже схоже на кувікання недорізаної свині, й розчинилося в пітьмі.

— Ви розумієте мене? Якщо я вже покладаюсь на людину, то покладаюсь на неї, як на самого себе. І хто зна, чи не зробив би й я так само.

Знову запала тиша.

— Вас ніколи по-справжньому не зраджували? — запитав Клод.

— Про людський загал завше міркуєш з пересторогою. До кого я піду? Все одно до тих, хто захищається від мене.

— Або нападає…

— Або нападає.

— Але дружба може запровадити вас бозна-куди…

— Я не боюся віспи — я боюся за дружбу. Я не кажу: «Яке мені діло?», а кажу: «Я погоджуюсь на це».

Перкен поклав руку на плече юнака.

— Бажаю вам померти молодим, Клоде. Я зовсім небагато хотів од світу. Ви навіть не здогадуєтесь, що значить бути в’язнем власного життя. Я почав розгадувати його лише після того, як розійшовся зі своєю Сарою. Нехай вона лягала в ліжко — з тими, чиї вуста подобались їй особливо, коли залишалася сама, — це нічого. В Таїланді вона багато зазнала, відколи одружилася з принцом Піцанулоком… Це жінка, яка знає життя, але не знайома із смертю. Одного дня вона побачила, що її життя стало подібним до мого, що долею призначена жити тут, а не деінде. І вона стала дивитися на мене з байдужою ненавистю.

Той порожній погляд ще й ще доводив, що тропіки назавжди запаморочили їй голову. Так… Втрачені надії молодої жінки, мов сифіліс, набутий у підлітковому віці, почали руйнувати її життя, і моє також… Ви не уявляєте собі, що це таке — невблаганна владна доля, яка приголомшує вас, як приголомшує новоприбулого в’язня в’язниця.

На Клода війнув гнилий запах стоячої води, і він знову побачив свою матір, як вона блукає в готелі його діда: майже непомітна в напівтемряві — лише у важкому хвилястому волоссі ледь-ледь яснів день, — вона з острахом розглядала в маленькому дзеркалі, прикрашеному романтичним корабликом, опущені кутики вуст і жестом сліпого масажувала повіки…

— Я зрозумів, — продовжував Перкен, — і зрозумів тому, що не за горами та пора, коли мені доведеться сплатити рахунок, пред’явлений власними сподіваннями. Це так само, як ми повинні вбити істоту, заради якої жили. Так просто і так весело. Ще кілька слів, але не беріть їх близько до серця — якщо діти були небажані, то надію не купиш, як, зрештою, і не подаруєш нікому; тоді нічого не залишається, як самому вбити її. Симпатія може бути дуже велика, якщо тільки вона взаємна…

З пітьми долинало нескінченне кумкання жаб.

— Молодість — це релігія, ось тільки віра завжди міняється наприкінці… Але все ж таки!.. Я серйозно взявся за ту саму справу, що й Майрена. Ось тільки йому видавалось, ніби він на театральній сцені. Бути королем — це легше. Треба лиш мати королівство. Я зовсім не скидаюся на телепня із шаблею