На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

Обер-лейтенант поглянув на годинник і, видно, не знаючи, як згаяти час, повільно перейшов майдан.

Повз нього прокрокував есесівський патруль, прогуркотів грузовик, переповнений виснаженими, стомленими робітниками, яких охороняли два італійських солдати, продріботіла сухорлява черниця в чорному, наглухо застебнутому одінні й чепці. Перед продовольчою крамничкою стояла довжелезна черга жінок. Селяни в запиленому одязі пленталися по тротуару, вдивляючись у номери будинків. Кілька лакованих фіатів чекали своїх господарів біля під'їзду великого особняка.

Невдовзі обер-лейтенант опинився в робітничому кварталі міста. Будинки й маленькі трактирчики вимурувані тут з місцевого каменю: дерево в Трієсті ціниться як золото. Брук покритий тонким шаром стоптаного снігу, що вже підтанув…

Була неділя, та особливого пожвавлення в місті не відчувалося, тільки з трактирів лунали гучні, збуджені голоси. Крізь жалюзі з очерету або металевих ланцюжків, що заміняли в трактирах двері, видно було чорні, побризкані водою долівки й нічим не застелені столи, біля яких товпилися похмурі робітники.

Вулицею, гупаючи кованими чобітьми, промарширував взвод гітлерівців, і знову запанувала тиша.

Ближче до базару було й гомінливіше і людніше.

Десятки рук простяглися до обер-лейтенанта;. перед його очима замелькали козли і слони, майстерно вирізані з дерева; барельєфи, вирізьблені на велетенських, завбільшки з долоню, пробках; здебільшого це були зображення гладкого червононосого чоловіка з пивним кухлем біля витягнутих губів…

Обер-лейтенант вийшов до центра міста.

Весною і влітку місто мало, напевне, більш привабливий вигляд: тішила зір розкішна зелень акацій і каштанів, що росли на вулицях; на майданах і бульварах, у скверах велично пишалися пальми. Тепер же вони поблякли й не скрашували одноманітного міського пейзажу.

Та не тільки почорнілі будинки й пальми надавали місту похмурого, сумовитого вигляду.

Місто — це передусім люди. А люди брели вузькими тротуарами, похнюпивши голови, невеселі, заклопотані.

На всьому лежало важке, похмуре тавро окупації.

Асфальт змережаний зморшками — це сліди важких гусениць танків, що без упину повзали по місту.

Провели під конвоєм робітників, які поверталися з заводів.

На віа дель Акведотто погойдуються на деревах повішені. В одного сорочка в крові, а вірьовка — уся в вузлах: мабуть, кілька разів рвалася, коли вішали бідолашного.

Обер-лейтенантові надокучило блукати містом.

Біля палацу Револьтелло есесівці під наглядом кількох офіцерів проворно вантажили на двотомні автомашини картини з міського художнього музею. Смагляве обличчя обер-лейтенанта трохи пожвавішало.

Підійшовши до жебрака-музики, що стояв із скрипкою біля входу в музей, він спитав каліченою італійською мовою:

— Як пройти до Сан-Джусто?

Жебрак підвів сиву патлату голову й показав рукою:

— Прямо!

Обер-лейтенант пішов прямо.

І ось він у соборі Сан-Джусто, перед образом богоматері з немовлям на руках; вона сидить на троні між двома архангелами.

Офіцер довго не міг одірвати погляду від чудового витвору стародавнього мистецтва. Мов зачарований, дивився він на нього, то відступаючи на кілька кроків, то знову наближаючись. Навіть поторкав пальцем прекрасну візантійську мозаїку, якою було декороване основне зображення. Вираз обличчя в офіцера був тепер не пихатий і відразливий, а натхненний, юний. В очах світилося непідробне, палке захоплення, губи беззвучно ворушилися, і, дивлячись на нього збоку, можна було подумати, що він дуже побожний і шепоче зараз слова молитви. Та це були слова захоплення і вдячності, які завжди викликає у вразливих людей високе поетичне мистецтво.

Нарешті офіцер піймав себе на тому, що надто довго затримався біля образа богоматері. Він озирнувся. Людей у соборі було небагато: кілька гуляючих, байдужих до всього німецьких унтерів, опасистий дідусь з парасолькою, двоє переляканих дівчаток, що намагалися не потрапляти на очі солдатам, і маленький, із зморщеним, як волоський горіх, лицем священик. Воротар — літній, з хворобливо-жовтим кольором шкіри і рідкими пасмами довгого волосся — здивовано поглядав на ошатно зодягненого німецького офіцера. За останні роки це був, мабуть, перший відвідувач собору, який виявив такий палкий інтерес до мистецтва, коли не зважати на старого священика, що вже двічі заходив сюди.

Офіцер підійшов до священика і схилив голову, просячи благословення. Священик перехрестив його, і між ними почалася не зовсім звичайна розмова.

— Ви теж любите скульптуру й живопис, святий отче? — спитав офіцер у священика.

— Теж?.. Гм… Мені здається, що ви приємніше провели б час у зольдатенхаймі на віа Гегга.

— Я чув святий отче, про цей дім. О котрій годині найзручніше завітати туди?

— О другій годині дня: там ваші в цей час обідають.

— Дякую вам.

За кілька хвилин німецький обер-лейтенант стояв уже на розі вулиці Гегга, біля невеличкої перукарні: видно було, що він чекав когось.

Вулицею йшов загін гітлерівської фельджандармерії — близько двадцяти чоловік, у касках і з галунами на грудях. Вони зупиняли всіх військових, перевіряли в них документи.

Однак обер-лейтенант не звернув особливої уваги на жандармів, що наближалися до нього. Його погляд був прикутий до довгоногого німецького солдата, який крокував тротуаром напроти. В одній руці солдат ніс важку офіцерську сумку, другою обіймав за плечі тендітну гарненьку дівчину-італійку з чорним кучерявим волоссям.

Веснянкуватий, білявий, з вицвілими бровами й голубими очима, солдат на вигляд був зовсім хлопчиськом: щонайбільше років дев'ятнадцяти-двадцяти. Солдат був на сьомому небі — він розкотисто реготав, пригортав до себе італійку й шепотів їй на вухо щось таке, від чого дівчина здригалась і мерзлякувато куталася в шаль.

На губах обер-лейтенанта заграла зловтішна посмішка.

Солдат ішов назустріч жандармам. Та йому не вдалося дійти до них: він нахопився на обер-лейтенанта, що наче з-під землі виріс перед ним.

Солдат винувато закліпав очима і машинально виструнчився. Та було вже пізно. Офіцер вибухнув такою приголомшливою лайкою, що навіть бувалі жандарми перезирнулися й нерішуче зупинилися віддалік.

Як тільки не шпетив офіцер невдаху-солдата! Він обзивав його свинею, мерзотником і пройдисвітом, який, аніскільки не турбуючись про свого начальника, змушує його цілісінькі