На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

Ганс не дочув сказаного Еріхом, але подався слідом за ним.

За хвилину вони стояли, переступаючи з ноги на ногу, перед сторопілою білявою молодою жінкою в напівтемній, майже порожній, обклеєній дешевими бузковими шпалерами кімнатці, невигадливу обстановку якої становили залізна грубка з сріблястою вигнутою трубою, виведеною через кватирку, скриня, застелена старим, вицвілим килимом, мідний кофейник на столі та клавесин у кутку.

— Це ви грали? — поцікавився Еріх.

— Я… А хіба що, не можна?.. Я не буду, коли це заборонено, — злякано пробелькотіла жінка.

Чого прийшли до неї ці солдати? Ех, яку ж вона дурницю зробила, надумавшись сісти за клавесин і хоч трохи розігнати тугу!

Погано доводиться тим, чий поріг переступила нога фашистського солдата. І хто захистить її, самотню, полохливу жінку, яка колись сяк-так перебивалася уроками музики в приватних домах, а тепер зовсім розгубилася, не знаючи, де їй приткнутися в цьому зловісному, похмурому місті?

Вона завмерла біля столу, думаючи, що ж їй робити, і з острахом чекала, що буде далі.

— У вас розстроєний клавесин, — пробурчав один із солдатів.

— Так… — ледве чутно прошепотіла жінка.

І раптом сталося таке, в що жінка ніяк не могла повірити навіть після того, коли солдати пішли.

Один із них сів на скриню, а другий, передавши йому автомат, підійшов до клавесина, кількома спритними рухами зняв кришку і розібрав деку.

— І надовго це? <— спитав Ганс, що вмостився на скрині.

— Ні, я швиденько, — заклопотано промовив Еріх. — У вас є щітка? — звернувся він до жінки.

— Пошукаю… Зараз пошукаю… — промовила та з покірною готовністю.

Жінка принесла щітку, якою звичайно чистила капелюшок.

Еріх заходився вичищати пил з інструмента, взяв два-три акорди, спробував педаль.

Ганс поглядав на нього з неприхованою цікавістю, але й без особливого здивування.

Обвітрені руки Еріха, грубі, зашкарублі, зараз ніби пурхали в повітрі, над жвавими й розумними очима розправлялися завжди насуплені брови.

Еріх був мастак своєї справи. Він підтягував струни, попускав їх, злегка доторкався до них, водив туди й сюди вказівним пальцем.

Жінка ніяк не могла отямитися.

Еріх зібрав деку, пригвинтив кришку і присунув до себе стілець.

З клавесина знову полилися ніжні звуки.

Еріх виконав заключну частину «Місячної сонати», опустив кришку і задоволено промовив:

— Тепер добре.

Ганс незграбно підвівся з скрині і впустив на підлогу автомат. Лункий стук примусив обох здригнутися.

Еріх підняв зброю, і, не сказавши більше ні слова, солдати поспіхом вийшли на вулицю.

Жінка кинулась була навздогін, потім повернулася до кімнати й знесилено опустилася на скриню. Вона так нічого й не зрозуміла…

Тим часом Еріх і Ганс зачинили за собою хвіртку й пішли бруком.

— Ти пробач, Ганс, — промовив, нарешті, Еріх. — Руки знудьгувалися по справі — не міг стриматись.

— Розумію, друже, — відповів Ганс. — Ти лагодив інструмент, а я… я уявляв тим часом, що сиджу високо-високо на даху й вигинаю лист заліза, стукаю по ньому дерев'яним молотком… Я дуже добре розумію тебе!

Михайло з своїми друзями й гостем, діждавшись сутінків, вийшли з міста. Їм треба було перейти через залізничне полотно. Довелося довго чекати Анжеліку, яка пішла вперед, щоб перевірити, чи не загрожує їм небезпека.

Нарешті почулося рипіння підмерзлого снігу. Анжеліка мовчки смикнула Васю за рукав, і всі пішли слідом за нею. Переходячи через рейки, вони помітили, як вдалині блиснули й одразу ж пірнули в темряву ліхтарі охоронників.

Михайло пробував з'ясувати, хто ж такий його гість, але той, ввічливо уникаючи запитань, сказав, що на запитання все одно доведеться відповідати в бригаді й нема чого робити це двічі. Сам він теж ні про що не розпитував.

За якихось дві години подорожани почули ліниве гавкання собак; воно ставало дедалі голоснішим; заблимали тьмяні вогники. Ще через півгодини вони петляли вже завулками містечка Просек.

Михайло зупинився біля похиленої хатини, до якої був прибудований надміру великий сарай. Анжеліка тихо постукала в, замерзлу шибку, і за хвилину двері відчинив чоловік у довгому кожусі наопашки. Він спросоння чухмарився на порозі.

— Це ми, — хрипло шепнув Вася.

Господар перехрестився.

— Слава богу! Всі живі-здорові?

— Усі, — весело обізвався Вася.

Господар зійшов з ґанку, обійшов хатину й відчинив двері сарая, які при цьому жалібно рипнули. Він стиха вилаявся. Усі, крім Михайла й селянина, ввійшли до сарая.

— Ну що? — пошепки спитав Михайло.

— Вони були тут, — так само пошепки відповів селянин.

— Ну?

— Обнишпорили всі оселі. Нікого не знайшли; тільки забрали в сусіди корову…

— Дарма, — підбадьорив його Михайло, — ось закінчиться війна…

— З вами — гість? — перебив його господар.

— Та ніби так, — хитнув головою Михайло. — Ну, йдіть відпочивати.

— Я не спатиму, — твердо відказав господар, — на добраніч. — І він причинив двері.

Михайло чиркнув сірника. В глибині сарая на купі осіннього листя Вася лаштувався на ніч. Гість спантеличено позирав довкола, шукаючи зручнішого місця, але не знайшов і теж умостився на листі.

Над їхніми головами було куряче сідало. Кури, стривожені появою людей, неспокійно кудкудакали. Анжеліка, закутавшись у Васину шинель, носила оберемки листя з найдальшого кутка сарая. Сірник потух. Михайло запалив новий і освітив лице Анжеліки, що проходила повз нього. Волосся дівчини було вкрите інеєм — вона здавалася сивою.

— Анжеліко… — тихо промовив Михайло.

Анжеліка поглянула на нього.

— Ти дуже стомилась. Іди в хату. Ми зробимо все самі.

Вона облизнула посинілі від холоду губи й слухняно кивнула головою.

Догорів і другий сірник.

Анжеліка прислухалась до кроків