Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

Я знову бачу чудовий дубовий будинок, пофарбований у біле, із зеленими жалюзі на вікнах. Його оточує широка веранда з дахом, що тримається на різьблених дерев’яних колонах. Низька балюстрада з легкими перилами відділяє будинок від квітника. Справа від будинку розкинувся апельсиновий гай, зліва – величезний сад. За квітником простягається зелена галявина, похило спускаючись до самісінької річки. У цьому місці Свон утворює закрут, наче величезне озеро, а посеред нього – лісисті береги й маленькі острівці, що наче висять у повітрі. Довкола літає і плаває безліч птахів. В озері плескаються білі лебеді, а далі простирається ліс, де пурхають і щебечуть найрізноманітніші птахи.

На галявині ростуть великі пальми з довгими загостреними листочками і маленькі пальмето[5] з широким віялоподібним листям. Тут цвітуть магнолії і запашний аніс, там – веселкова корона юки. Це місцеві рослини. На галявині височіє ще один уродженець цих місць – могутній дуб, із горизонтальними гілками і щільним, як шкіра, вічнозеленим листям, що відкидає величезну тінь на траву.

У цій тіні я бачу чарівну дівчину в легкій літній сукенці. З-під білої хустинки, що покриває її голову, виблискуючи всіма відтінками золота, вибиваються довгі пасма. Це моя молодша, моя єдина сестра Вірджинія. Золотаве волосся дісталося їй у спадок від матері, і, дивлячись на її голівку, аж ніяк не скажеш про її індіанське походження. Вона бавиться зі своїми улюбленцями – ланню і маленьким рябим оленятком; годує їх дольками солодкого апельсина, і це їм вельми до смаку. Біля неї на ланцюжку сидить ще одна її улюблениця – чорна білка з блискучою шерсткою і хвостом, як помело. Її рухливість лякає оленя, і воно з жахом притискається до матері або шукає захисту в моєї сестри.

Довкола дзвенять пташині голоси. Чути переливчастий свист золотистої іволги, що звила гніздечко в апельсиновому гаю, а на веранді в клітці її наслідує пересмішник. Бадьорою луною він відгукується на пісні червоних кардиналів і блакитних сойок, що пурхають у магноліях. Він передражнює теревені зелених папуг, які дзьобають насіння на високих кипарисах на березі річки. Часом він вдає різкі крики іспанських кроншнепів, що виблискують срібними крилами ген-ген у небі, або свист ібісів, що долинає з далеких острівців на озері. Гавкіт собак, нявкання кішок, крик мулів, іржання коней, навіть людські голоси – усі ці звуки здатен відтворити майстерний співак.

За будинком я бачу іншу картину. Можливо, не таку привабливу, але не менш жваву. Тут кипить робота. До будинку прилягає широка територія, огороджена ґратами. У центрі під величезним навісом, напнутим на міцні дерев’яні стовпи, можна побачити громіздкі довгасті чани, видовбані з кипарисових стовбурів. У трьох чанах, встановлених один над одним і з’єднаних між собою кранами, розмочують дорогоцінну рослину – індиго, з якої добувають фарбу темно-синього кольору.

Трохи віддалі рядком виструнчилися маленькі будиночки-близнюки. Це хатки негрів. Вони наче ховаються в апельсиновому гаї. Стиглі плоди і білі, наче воскові, квіти наповнюють повітря своїми пахощами. Тут, то підносячись над дахами будиночків, то схиляючись над ними, ростуть такі ж величні пальми, що прикрашають галявину перед будинком.

В огорожі є ще й інші будівлі. Це споруди, сяк-так збиті з необтесаних колод, з дощатими дахами. Тут розташовані стайні, зерносховище і кухня. Кухня сполучається з великим будинком відкритою галереєю, дах якої покритий дранкою і спирається на стовпи із запашного кедра.

За огорожею простираються широкі поля, облямовані темним поясом кипарисових лісів, що заступають обрій. На цих полях і росте індиго. Втім, тут є й інші культури: кукурудза, солодка картопля, рис і цукрова тростина. Але вони призначені не для продажу, а для власного вжитку.

Індиго висівають довгими прямими й широкими рядами. Рослини розвиваються неодночасно: деякі тільки-но розпустилися, і їх листочки схожі на молоді трилисники; інші вже цвітуть і виросли заввишки більше двох футів та скидаються на папороть. Вони мають світло-зелене пірчасте листя, характерне для всіх бобових, – індиго належить до цієї родини. Іноді розпускаються квіти, схожі на метеликів, але рідко коли можна побачити, як вони розквітають повністю. На них чекає інша доля: пурпурові квіти безжалісно зрізують.

Всередині огорожі і на полях індиго метушаться сотні людей. Майже всі вони африканці, раби. Переважно всі негри, хоча з-поміж них не всі чорношкірі. Тут є і мулати[6], і самбо[7], і квартерони[8]. Навіть ті, у чиїх жилах тече чиста африканська кров, мають шкіру не чорного, а бронзового кольору. Деякі з них незугарні: товстогубі, низьколобі, з пласкими носами й недоладними статурами. Інші – стрункі й навіть привабливі. Є там і майже білі жінки – квартеронки. Серед них трапляються миловидні, а часом і неймовірні красуні.

Чоловіки носять легкі полотняні штани, яскраві сорочки і капелюхи з пальмового листя. Та не всі можуть похизуватися таким одягом. Деякі чоловіки оголені до пояса й виблискують чорною шкірою на сонці, наче ебенове дерево. Жінки одягнені краще – в смугасті ситцеві сукні, іноді дуже красиві, на головах у них – мадраські хустки з яскравої картатої тканини. Зачіска в усіх подібна на тюрбан, що додає жінкам особливої приваби.

На плантації індиго працюють і чоловіки, і жінки. Одні зрізують рослини і в’яжуть їх у снопи; інші тягнуть ці снопи з лану під навіс, там їх кидають у верхнє корито – бучильний чан; треті відводять воду і вичавлюють. Ще є працівники, які лопатами згрібають осад у спускні канали, а кілька людей трудяться над просушуванням і формуванням фарби. Усі виконують певну роботу і, слід зауважити, досить весело. Люди сміються, теревенять, співають, перекидаються жартами, і веселі голоси повсякчас дзвенять у вас у вухах. Проте всі вони раби – раби мого батька. Він добре з ними поводиться. Тут рідко здіймається батіг, і, можливо, тому в робочих веселий настрій і бадьорий вигляд.

Ось які приємні картини закарбувалися в моїй пам’яті. Тут минуло моє дитинство, тут почалося моє свідоме життя.

На кожній плантації є свій «поганий хлопець», іноді їх навіть кілька, але серед них завжди знайдеться потвора. Таким виплодком у нас був