Омбре. Над темрявою і світлом - Лариса Підгірна

Я заінтригував Франциска. Це було помітно по тому, як звузилися його зіниці і почастішав подих. Французький монарх перебував у тому щасливому віці, коли таємниці були хлібом насущним.

Ну що ж... По вашій смерті, мій пане, я мав якось жити із цією таїною далі, але товариство Лицарів Лангедоку не стало моєю родиною. І тепер, стоячи однією ногою в могилі, я довіряю її Франциску І, помазанику Божому.

Тож, аби не випробовувати довше терпіння короля, я неспішно почав свою розповідь...

На таку авантюру міг наважитися тільки він. Його світлості довелося довго бесідувати зі мною, вмовляти, ба навіть погрожувати. І я відмовлявся раз за разом, бо, по-перше, наші з герцогом ділові стосунки давно добігли до логічного завершення. По-друге, я добре знав: де його світлість, там суцільний неспокій, метушня, небезпека. Це не по мені. Ходиш, немов по лезу ножа і не знаєш, чи доживеш до ранку. А я ніколи не був прихильником небезпеки або шукачем ризикованих пригод... Його ж світлість, навпаки, дихав ними, як повітрям!

Разом з тим, як не дивно, найбезпечніше місце сьогодні було тут же, поряд з його світлістю. Бо, мабуть, у всій Італії не було таких відданих людей, котрі слугували йому, новопризначеному гонфалоньєру папи Юлія II, герцогу Валентино. Шпигуни делла Ровере снували всюди, та в найближче оточення Чезаре Борджіа їм двері були зачинені лише тому, що герцог нікому не довіряв. А якщо й довіряв, то все одно тримався на певній відстані. Можливо, я та ще флорентійський посланець, сеньйор Ніколо Макіавеллі, були тими винятковими персонами, кого Валентино допустив занадто близько до себе та своїх думок і планів. Він пишався дружбою із нами, а ми — привілеєм знати його.

Я роздумував кілька днів, міркував, що, приставши на вмовляння герцога, я зраджу власним переконанням. Хто боїться небезпеки, той не загине через неї! Я знав це напевно.

Та все ж потім вирішив, що у мандрівці, якою мене з майстерністю едемського змія спокушав його світлість, я матиму досхочу часу, аби робити необхідні нотатки. В мене залишалося ще багато нереалізованих ідей і креслень, котрі просилися на папір, а я просто не мав часу перенести їх, бодай зробити намітки. Тому в такій подорожі, якщо герцог Валентино, звичайно, не буде всю дорогу відволікати мене власним баченням та мріями про об’єднану Італію, я зможу хоча б схематично занотувати те, над чим хотів би працювати найближчі роки.

Разом із тим, як казав вже згаданий мною давній друг і неофіційний радник герцога Валентино пан Макіавеллі: «Усі ми станемо тлінню, а ім’я його світлості пам’ятатимуть у віках». Я не дуже погоджувався із цим твердженням, бо якому митцю приємно чути подібне про когось, а не про себе! Тлінню у розумінні сеньйора Макіавеллі я ставати не збирався, для цього мав занадто великі амбіції та плани, але рацію флорентійський дипломат все-таки мав. Проте якщо вже наші нащадки згадуватимуть про Чезаре Борджіа, то згадають і про мене, Леонардо да Вінчі, бо доброю частиною своїх останніх військових успіхів у Пйомбіно, Чезені та Урбіно герцог Валентино був зобов’язаний саме мені.

Отже... Ми розмовляли з його світлістю під велетенським дубом. Густа крона захищала нас від рясного літнього дощу. Герцог говорив неспішно, дивився собі під ноги, перевертаючи носаком чобота з дорогої іспанської шкіри торішні опалі жолуді. Він був не в настрої. У Римі все йшло шкереберть. Амбітні плани Борджіа, що ось-ось мали втілитися, знову поволі перетворювалися у ніщо... Його світлість це дратувало, ніби він наперед відчував можливість майбутньої поразки; немов вицвілі, бліді жолуді у свіжій зеленій траві були гральними костями долі, що кинула їх програшними гранями просто перед очі Чезаре Борджіа. Він щось відчував, та боявся зізнатися самому собі. У душі все ще вірив у свою щасливу зорю. А разом з тим вселяв надію і в мене, невиправного романтика.

Його вроджена поштивість мене завжди підкупала. Та я добре знав: герцог Валентино зовсім не легковажний дурень, а тому ще більше дивувався його запалу.

— Якщо поїду з Вами, то маю знати, куди і навіщо! — твердо мовив я.

Мінливий настрій герцога Валентино, що завжди так майстерно володів собою, мене все ж таки трохи бентежив.

— Звичайно, друже Леонардо, Ви маєте повне право знати, куди і навіщо, тим більше, що успіх нашої подорожі цілковито залежатиме саме від Вашого генія і Божої милості, тому я розповім Вам усе або майже усе. Отже, Вам добре відомо, що сталося 13 жовтня 1307-го року у Франції, чи не так?

Я на мить замислився. Так, звичайно, ця дата була мені добре відома — розгром ордену лицарів Храму, тамплієрів! Через 200 років ця трагічна подія сприймалася як далека й не така вже важлива. Та якби не сталося те, що сталося, історія цілої Європи могла б розвиватися по-іншому...

— Так от, — продовжував Чезаре, — у тому ж таки 1314-му році до русинських земель прибув невеликий загін лицарів-храмовників, очолюваний племінником великого магістра ордену Х’юго де Моле. Вони попросили у володаря тієї землі політичного притулку, натомість обіцяючи мечем захищати його інтереси. І князь Юрій, що правив тоді у русинських землях, прихистив їх. Храмовники були на службі ще у його діда, короля Данила, і не раз доводили свою відданість, тож князь Юрій направив тамплієрів до одного з прикордонних міст нести службу у тамтешньому замку.

Я нічого не розумів. До чого тут лицарський орден, котрого вже 200 років як не існує, і яким чином це могло бути пов’язане із герцогом Валентино? Та Чезаре продовжував.