Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

Попервах ці залякані люди зиркали боязко на царський перстень, що вільно теліпався на руці в Омелька, але скоро до парубка звикли ті чорнющі смерди на московських порохових млинах, доброзичливі й приязні, як і всі прості люди Росії, і вже старались найдрібніше змолоти для Омелька, тобто для Вкраїни, м'яке крушинне вугілля, найтонше пересіяти сірку, найретельніше пролітрувати селітру, бо ж Омелян там з усіма вже побалакав чи пожартував, побував і коло самої греблі, на Яузі, де, в толчельній ізбі, обертались дубові вали, і в ізбі крутильній, де крутять порох, і в сушильній, де сушать, і скрізь молодого черкаса щиро вітала московська сірома, і він, звісна річ, розумів: оце ж вони, ті росіяни, з якими народ український навіки зв'язав свою долю, саме оці працьовиті холопи, а не бояри й стольники, не стрільці й не дяки, не государ всія Русі, а ці посадські мужики й кабальні, раби, а не люди, що саме й були людьми передусім — і в божому, і в людському розумінні, — і він, Омелько наш, про цих людей багато думав, і вже хотілось пісні якоїсь, високольотної пісні заспівати про красу душі московської сіроми…

З такими ж бентежними почуттями мчав мирославський протопсальт і за Нікітські ворота, на Гранатний двір, де мали зрихтувати задля Вкраїни кілька возів порохових гранат, і там стрічали напосідливого посланця України — не темні, неодуковані холопи, а люди навчені й голінні, кріпаки, які знались на хімії та науках арматних, способлені до точних розрахунків, звиклі до небезпеки наряджання ручних і гарматних гранат, — і ці освічені та розумні люди стрічали й проводжали Омеляна так, що він і тут вбачав тих самих росіян, до яких по допомогу він сюди квапився болотами й лісами стільки довгих днів, — і про них йому теж хотілося щось добре заспівати в пісні, котра вже бриніла на слуху, складалася в рядки і строфи, сама просилась на уста.

33

На п'ятий по співі в Успенському соборі день, у п'ятінку, коли вже сутеніло, коли Омелян збирався йти з государевих палат додому, тобто до гончарні Шумила Жданова, цар несподівано звелів співакові — лишитися ночувати в Кремлі.

— Пізно вже, — сказав вінценосець. — Без провожатих стрільців, без ліхтаря, без будь-якої зброї — ночами по Москві не ходять.

— Я зброю добру завше маю при собі, — сумно посміхнувшись, відмовив Омелько.

— Яку ж це зброю? — притьмом сполошився государ, бо ж до кремлівських палат ніякої зброї вносити не дозволялось.

Побачивши неприхований перестрах, Омелько, сам із себе кепкуючи, розповів цареві пригоду в степу, коли пісня врятувала від смерті його самого і вбила жовтожупанного осавула.

— В Москві тобі ця зброя не поможе, — посміхнувся й государ. — Потягнуть за пісню в Стрілецький приказ на розправу.

— Доведеться йти додому нишком-тишком.

— I все-таки потрапиш у Приказ: кого схоплять серед ночі на московських вулицях, всіх велено мати за злодіїв за шпигунів, за ворожих проноз… — і тишайший приязно мовив: — Доведеться-таки заночувати тут.

«Пропав на цьому!» сяйнула думка, бо цар Омелька здивував аж надто сумовитим голосом: молодик розумів, що журливість — така ж небезпечна, як і прекраснодушність царева, його тиха вдача, його лагідність, які порою вибухали прикрими не сподіванками — з будь-якого приводу, а чи й без нього…

Вони тимчасом уже йшли нагору, до глибинних государевих покоїв у Теремах, не так давно змурованих на місці дерев'яних государевих палат, і Омелянове око вражали кольорові кахлі, різьблення на білім камені, невисоке затишне склепіння, помальоване невтомними руками російських майстрів, грані дорогоцінного посуду, які вигравали проти світла тьмяних ліхтарів, що з ними йшли за государем царедворці, цяцькована діамантами зброя, скіфетри, діадеми й «держави», золоті посохи та ланцюги («кольчатые, звенчатые, вязеные»), чаші, братини, та кубки, оклади на іконах та євангеліях, витвори руських майстрів-холопів.

Було там немало й дарунків іноземних послів: щирозлотний посуд (від королів датського і аглицького), золота булава (прислана турецьким султаном Муратом), дари Варшави, Гольштінії, Франції, Статів голландських, вироби неперевершених умільців Сходу.

Світло ліхтарів буйно множилось на блискучих гранях металу та дорогоцінного каміння, скла й кришталю, і, віддзеркалюючись, воно дрібнилось на скалки, іскрило, мерехтіло, вигравало, немовби Омелько на все те дивився крізь сльози, хоч і захоплення до сліз там не було, бо ж не було й душевного схиляння перед несосвітенним багатством, не було й жадання володіти чимось, а переймав дихання тільки подив перед чудовим умінням і талантом розумних людських рук.

Простуючи з палати до палати, цар спинявся біля всюди розташованих золотих кліток, де, понастовбурчувавшись, кліпали проти несподіваного світла півчі та німі птиці, тутешні й заморські, й накривав клітки на ніч шовковими платами.

За золотими гратами млів папуга, зеленочервоний, ошатний, сановитий, бундючний.

— Як боярин, — пирснув Омелян.

— Ave, Caesar, — раптом закаркав папуга. — Morituri te salutant!

Омелько зареготав:

— Це — про мене?

— А що він каже? — сердито спитав государ.

— Це він — з латинська, — ворухнув вусом Омелько: — «Здрастуй, царю, приречені на смерть вітають тебе!»

— Що зз «приречені на смерть?»

— Так мусили волати римські гладіатори, коли в ложі Колізею з'являвся імператор.

— Audiatur et altera pars… — прокричав папуга.

— «Хай вислухають і другу сторону…» — переклав Омелько. — Він, видно, належав колись адвокатові, цей папужок.

А папуга, скрикнувши: «Ergo bibamus», дико зареготав.

— Що він сказав? — спитав государ.

— Запрошує до чарки горілки.

Государ сердито сплюнув і спитав у Омелька:

— А ти не хочеш?

— Вип'ю, — кивнув Омелян, бо таки й справді йому скортіло хильнути чарчину, хоч і було це й не вельми обачно в непевнім і небезпечнім становищі, в якім перебував. Але ж… схотілось випити: не знав же нічого парубок — що там дома, як іде війна, що з батьком та з Лукією, чи ж добрався до Києва Тиміш Прудивус…

Його розсмішив і трішки розважив цей бундючний папуга…

А коли стольники внесли повнісіньку братину зеленого вина й золоту чару, Омелько все-таки не випив. Бо цар на ту хвилину попросив:

— Заспівай нам, хохле.

I Омелько одставив повну чару.

— Перед піснею горілку пити — гріх! На Вкраїні в нас, правда, частенько співають і п'яні, ревуть буває гидкими голосами, напившись у корчмі чи дома. А я гадаю так: випив, то й помовч, коли ти є людина… не смій співать налиганий, коли ти, мов чіп, мов квач, коли голова зачмеліла, а серце забуло про