Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко
— Миттю? Вірю…
— …Сім тисяч пташок миттю обернув на дівиць…
— Миттю? Вірю…
— А дівиць — на жінок…
— Миттю? Сім тисяч?І Не вірю! — і цар зареготав, як не реготав либонь з дитячих літ.
— В казці чого не буває!.. А молодик повернувся додому не тільки з нареченою, а й із солодким почуттям справно доконаного парубоцького обов'язку…
Цар сміявся так голосно, що спальники, стольники й стряпчі, котрі куняли в сусідній палаті, чекаючи, коли ж, нарешті, можна буде врочисто покласти царя в царицине ложе, переполошилися, бо ж ніколи не чували ще такого реготу в кремлівських палатах.
Цар так голосно та щиро реготав, що аж папуга прокинувся й скрикнув:
— Ave, Caesar! Credo quia absurdum!
— «Здоров був, царю! — переклав з латинського Омелько. — Вірую, бо це — безглуздя!»
36
Цар сміявся.
Аж раптом замкнув уста.
Він уздрів, як Омелько знову крутить на пальці свій перстень, дорогоцінний дар монарха.
У государя аж волосся ворухнулось, як тоді, над тигром. Аж борода наїжилась, шовкова та русява. Аж виткі вуса стали сторч.
— Що ти робиш? — холодіючи перед характерником, спитав великий государ. — Навіщо крутиш перстень? Чи не чаклуєш, хохле?
— Он ви про що, — вражений підозрінням, засміявся парубок. — Ой царю ж мій… — і він згадав смішне пророкування Козака Мамая, коли той проводжав його, Омелька, аж на край Долини, коли наставляв і напучував, — згадав слова Мамайові про казковий царський дар, про коштовний перстень, що про його можливу силу чарівничу жартома казав тоді Мамай, — згадав про все те і… зніяковів, і саме це збентеження так налякало государя, що вже зростаючий нечайний гнів його вщух негайно ж, лишився тільки острах перед темною силою, котрий і вирішив дальшу долю Омелька: душею кривлячи, государ пообіцяв був чубатого пустити на Вкраїну, хотів і сам у те повірити, хоч і знав, що не пустить на волю це дивнеє диво, яке само потрапило цареві до рук, такого співака, а книжника та грамотія, дотепника, казкаря й розумника. Але ж і химородника… ні, ні, крий боже! Хай забирається геть! Цар поспитав:
— Що ти подумав, хохле, коли, одвічаючи нашій царській величності… раптово змовк? Про кого?
— Про Козака Мамая, — поважливо мовив Омелько.
— Хто ж він, той козак?
Омелян почав розповідати: про невмирайла Мамая, про силу й славу Козакову, про людську до цього запорожця любов, про потаємне характерництво, про їхнє при Омельковім від'їзді розставання, про всі його пророцтва й передбачення, про оцей самий перстень, що його вздрів, жартуючи, Козак Мамай на пальці в Омеляна — ще того дня, ще звідти, з Мирослава.
— Ми так і знали, — потиху зронив цар. — Так і думали!
Помовчавши трохи, спитав:
— Твій козак із чортом накладає? — і государ перехрестився.
— З богом, ваша величність.
— З богом? Чаклун? Можеш до Москви не вертатись!
— Чому ж? — ворухнув Омелько вусом. — Я залюбки вернусь!
— Справді? — зрадувався здивований володар, миттю забувши про якогось там чортоугодного характерника, про вгаданий перстень, про свій страх. — То не хотів, аж раптом…
— Мушу я привести, государю, до Москви, до твоєї царської величності, мушу привести з України одного чоловіка: мудрого, доброго, чесного.
— Кого ж це? А?
— Недавнього латинського ксьондза, котрий…
— За це в Москві рубають голову: тому, хто, зважившись порушити указ, приведе на Москву будь-якого католицького священика!
— Я знаю: за це — смерть! Але мушу! — і Омелян почав розповідати про того вченого гуцула, про Ігнатія Романюка, про його довгу путь по всій Європі, про хижі підступи Ватікану супроти слов'янського племені, про листа Романюкового до чесних черкасів, про гуцулову потребу видіти російського царя…
— Ну, що ж… приводь, — пересмикнув плечима государ. — Побачимо! Але ж не вірю: підеш, не вернешся.
— Вернусь. На один рік, — і Омелян поліз за пазуху. Витяг звідтіль цурпалля від сопілки, подарованої в дальню дорогу дідом Варфоломеєм Кописткою, мирославським цехмайстром жебраків, і знівеченої дурними руками Арінки.
— Аж ось, тримай! — зітхнув співак, цареві простягаючи верхню половину дуди. — Друга лишиться в мене. А по твою прийду. Бо ця сопілка — чарівна… Калинова!
Государ хотів був притулити уламок сопілки до сахарних уст, бо ж був під чаркою, та Омелян спинив його, з пересторогою піднявши руку:
— Чарівна ж!
Цар опустив уламок, а Омелян повів йому про те, як сестра сестру порішила колись, як сопілка ту кров ознаймила, як відтоді на калинову грають тільки люди чистого сумління: перед богом і перед людьми.
Великий государ поблажливо всміхнувся:
— Стільки ми поклонів б'ємо, стільки молитов читаємо, що ми — перед господом-богом…
— А перед людьми? — спитав Омелько.
— Сонечку всіх не вгріти, цареві всім не догодити, — посміхнувся володар. — Бог один на небі, а цар на землі! — і він знову хотів був дмухнути в калинову.
— Вона заграє лиш тоді, — сказав Омелько, — коли складем її докупи.
— То коли ж?
— Коли я вернусь до Москви з тим ученим гуцулом.
— Вернешся?.. Присягни! — і государ кивнув на золотий іконостас.
Поміж іконами, в важенних золотих окладах, очі Омелькові, в жовтому світлі свічок, зненацька владно привернув просто написаний образ Спасителя, чимось нагадавши старого коваля Корнія Шутова, латаного-перелатаного дідка, що врятував йому життя, добре шарпонувши Омелька в ту хистку хвилину, коли необачний козак хотів був кинутись до царського візка на вулиці, щоб до власних рук віддати государеві послання України, нагадав того сердитого московита, котрий пригостив попервах Омеляна в своїй нужденній халупці, а потім одвів до гончарні Шумила Жданова, батька малої Арінушки.
На скромнім образі Спаситель, був таки схожий на старого коваля, не чорний і страшний, як малювали тоді звичайні богомази, а схожий на живу-живісіньку людину: обличчя сяяло, похмуре та виснажене, але мудре, людяне й світле.
Приложившись до образа, Омелько звів три пучки вгору й мовив:
— Клянусь!
— В чім саме? — не повірив государ.
— Вернувшись до твого Кремля, співатиму в Успенському соборі, під покровом московських святинь. Присягаю!
Та й завмер, споглядаючи живий той образ, прикипівши до нього зором серця і умом.
Це був один з відомих потім витворів малярської школи, яка, під орудою Пимена Ушакова, склалась тоді в Оружейній палаті Кремля, нової школи, яка запевняла, що «образы суть живот памяти… хвалы и славы бессмертие», і своїми творами доводила, що не слід «темноту и мрак предпочитать паче света», являючи Русі незнане доти «світлописне» мистецтво, котре несло в собі правду життя.
Очі на образі аж наче мерехтіли докором, горем, болем, такі вони були живі й розумні, зболілі й строгі, і цар, уперше на ікону ту звернувши свою височайшу увагу, схопив Омелечка за руку,
