Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

— Тому не бути! — скрикнув цар.

— Та й до волохів…

— Не допустимо!

— …Навіть до греків, найясніший царю! Ти ось кажеш: «Не допустимо!» А на Вкраїні минувся той час, коли посланцям Риму веліли діяти якнайпотаємніше, бо вже зайшла війна одверта, бо ллється кров народу нашого, бо простий люд не хоче йти в неволю до католиків… Повстання за повстанням потрясають захід України, і впровадження унії, як те вже добре зрозуміли в Римі, стає справою тяжкою й небезпечною, ваша царська величність. За православну віру на Вкраїні ллється кров, а ти тут, государю…

— Ми дбаємо, — сердито мовив цар, — щоб душевредна пакость унії й католицизму… щоб по Великій Русі вона не ширилась! У нас до всього католицького — відраза й недовір'я. Є на Москві три лютеранські храми, два кальвіністські, дві мечеті навіть, а латинського храму нема ж? Нема! От завтра, може, прийдеш ти до Грановитої палати, побачиш там, біля престолу нашого, велику золоту помийницю… побачиш там, як государ всія Русі — після прийому послів католицьких, зневажаючи їх, привселюдно вмиває руки, щойно ціловані йому поляками, французами, іспанцями чи італійцями. I кожен знає, що послам і гостям чужедальнім — римських попів возити з собою до Москви — ми, великий государ, ми заказали під страхом покари на горло! Ну? А ти смієш казати, холопе…

— Скарай мене, царю, а листа прочитай!.. На Вкраїні ллється кров мого народу, що боронить зараз не тільки себе, а й Росію, а ти тут бавишся, ганяючи диявола, безкарно зневажаючи послів, гостей, чужих попів, великий государю! — і знову впав навколішки: — Читай листа!

— Самому цареві читати — негоже! — поморщився великий государ. — Перекажи нам…

Омелько Глек, знову вставши з колін, розповідав самодержцеві про самозваного гетьмана: як той, зрадивши його царську величність, не до Москви, а до Риму вже прагне, проклятущий шляхтич, як хоче православне християнство видати в неволю бусурманам, католикам та іудеям, як грабує підвладних, — і посланець Мирослава говорив так запально та щиро, що государ наче вже й вірив його словам. Та все-таки перестеріг:

— Якщо все це — неправда… — і цар лиховісно замовк, і так недобре глипнув на молодого зайду, що Арінушка не вперше сторопіла і, необережно торкнувшись своїх дитячих груденят, знов мимохіть згадала про колюче терня троянди.

— Самі ж ви добре знаєте, пресвітлий царю: все це є правда, — немовби наскрізь добачаючи государеві мислі, сумно похилив голову Омелян.

— Знаємо… — здивувався володар всія Русі. I раптом, наче солома зайнялась, розгнівився на невірного гетьмана: — Він тисячу разів писав мені: «вірний раб, до послуг»! — «Сам всевишній творець нехай, бач, буде месником, — брехав твій гетьман, — коли переступлю присягу перед государем…» — і не повірили ми навіть воєводі нашому, що в Києві сидів. Не повірили й послам Запорожжя. А ті, бач, казали нам: «Не хочемо в гетьмани Однокрила, не віримо йому, бо шляхтич є, і нам добра не зичить!» Ми тих послів скарали всіх… на смерть!

Вінценосець задумався.

— Тепер-от — знову… ти! — сказав він спантеличено. — Що ж нам чинити… з тобою?

— Скарайте, — сяйнув очима Омелян, знов чомусь подумавши про сивого гуцула, з яким він навіть не встиг до пуття познайомитись.

— За що ж тебе карати? — зачудовано спитав государ.

— Як і тих запорозьких послів… за голу правду! — і голос Омелькові задзвенів, аж наче співонув. I прекраснодушному цареві вп'ять на гадку спала «херувимська».

I знову самодержець — зовсім інакшим голосом, з кротістю царя Давида мовив:

— З благовоління царського — за добру службу нашій величності — з государевої казни ти матимеш на рік: рублів, гляди, з дванадцять…

— Царю!

— …Сорок соболів!

— Але ж…

— …Щодня три кухлі пива!

— В рот не беру!

— Щодня три кварти меду! Зело хмільного!

— Терпіть не можу!

— Що день божий — три чарки горілки!

— Мало! — посміхнувся, віддавши чолом, Омелян.

— Так і знав! — скрушно розвів руками цар: — Всі козаки — п'яниці! — потім провадив своє: — Крім того: шовку з дрібнотравчатим узором — аж дванадцять ліктів! Аглицького сукна — двадцять п'ять! А ще й дрова! Свічі навіть!

Молодий козак мовчав і хмурився, а цар всія Русі, не мавши поблизу впереджених придворних свідків, ще не забувши либонь київського розспіву «херувимської», вдавав, буцім не помічає тої хмари, і Омелько міг таки дякувати богові, бо йому, бач, щастило й таланило зараз, як нікому доти, бо ж найменшої до себе неповаги цар не прощав зроду-звіку, з побожною пошаною ставлячись до всього, що додавало йому величі: до багатоманітного й складного чину царських виходів, прийомів, обідів, лицезрінь, богомілля прилюдного, до земних поклонів, до лобизання рук, до всіх звичаїв царського двору, яких він завше дотримувався, хизуючись та мліючи від найсолодшої втіхи.

Та сьогодні, втомлений усією казковою пишністю свого нелегкого життя, цар був таки в доброму дусі й пильно старався не довести себе ненароком до того раптового сказу, якого так боялись підвладні, бо він трощив усе довкола.

Так, так, цар-батюшка був нині добрий.

— Проси в нас чого хочеш, — милостиво звелів государ. — Ну?.. Може, хочеш ти нашої височайшої грамоти на довічне владання яким-небудь черкаським селом? Із землями? З усім добром? З холопами?.. Проси!.. Чого ж ти?.. Ну? Яке тобі село припало до душі?

— Майже всі села Вкраїни, царю, легко розпаював ти межи прибічниками Однокрила, між загребущими дуками-срібляниками й козацькою старшиною…

— Два села! Хочеш?.. Ну?

— Такий ти добрий, царю?!

— Хочеш містечко? Або й місто?

— Межи своїми боярами пороздавав ти, царю, тільки волості й села Росії. А на Вкраїні ти вже паюєш і міста?!

— В столиці ми оселимо тебе, — мовби й не чувши, ясен та красен на виду, провадив далі государ, — поселимо в Китаї-городі, десь коло річки, щоб не страшно було при частих на Москві пожарах. Дамо ще тобі…

— Я все одно втечу.

— А хіба ти… — знову міняючи вираз, поспитав вінценосець: — Хіба ти не знаєш, що руки в царя — довжелезні?

— Це ще казав колись і Овідій Назон, ваша величність, — покірливо склонився Омелько, як і належало перед царем, але від того, що він необачно бевкнув далі, в співака нараз аж похолонуло в животі: — Але ж Горацій трохи раніш від Овідія мовив: все має свої межі!

Цар помітно зблід:

— Твій Горацій не жив, здається, на Русі, то й не знає: що в нас тут має межі, що не має! А коли