Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

Ринди-тілохранителі дзвінко двигонули срібними бердишами, вже й бояри хапливо вступали до ризниці, щоб миттю вволити будь-яку волю государя, але тишайший повів тільки рукою, лише кивнув ретельним посіпакам: «не чіпайте, мовляв!» і стрільці одійшли до дверей, навіть раденькі на цей раз, що їм не привелось хапати, тягти й лупцювати цього хлопця: вони ж бо чули зараз, як він співає, та й приступитись до нього, видно, було б страшно, так люто блимнув парубок на тих стрільців, наче їм по спині сипонуло приском, і знову тричі доземно вклонився цареві, вправно повторюючи церемоніал, бачений колись при венеційському дворі, додаючи до того й щось своє, українське, скрашуючи все те вродженою грацією степовика.

Тоді цар схвально кивнув Омелькові, а потім подав рукою знак, щоб ринди, стрільці й бояри вийшли геть.

Кивнув і старому сакелларієві, щоб вийшов звідси й той.

Червоні плями на лиці государя згасали, як гасне вечірня зоря: потроху.

Цар земний, здивований незбагненною сміливістю чубатого співака, хотів побалакати з хлопцем сам на сам, щоб можна було до якоїсь пори не вдаряти на його неповажливість, бо за кожне вольне слово, сказане цареві при свідках, володар всія Русі мусив би зухвальця знищити.

Коли всі вийшли, можновладець, не помічаючи Аріни, спитав у Омеляна:

— Чого такий сердитий?

Він кепкував.

Омелечко вклонився ще раз, але не відповів: він почував уже, що опинився в пастці.

А государ задумався.

25

Він чомусь пригадав, государ, як цієї весни вирвався на волю з клітки в царськім саду молодий уссурійський тигр, якимись там послами привезений цареві в подарунок.

Розгнівався великий государ на високопоставлених придворних холопів та й наказав хижака не вбивати, а зловити живцем і повернути його до клітки.

Скільки людей загинуло в Москві, поки ловили тигра, ніхто не лічив — п'ятсот чи тисяча? — це й не цікавило нікого. А коли тигра зв'язали, нарешті, путами й тенетами, цар не велів його кидати в клітку, покіль він сам того звірюгу не помацає.

Цілісінький день просидів государ біля тигра, і мацав, і м'яв йому шкуру шорстку, живому й дужому, і вельми дивувався, що шаленіє тигр найдужче — не від удару чоботом, не від зневаги, коли царська величність дмухала хижому звірові в ніс, а очі їх стрічались якнайближче, і дихання їхнє змішувалось, і волосся цареві ставало сторч, — звір лютував, ярився, пирхав і ревів, і намагався вхопити зубами, — але найдужче заревів і забився в надійних тенетах, скаженіючи, коли государ, тишайший, лагідно погладив тигра по спині, по голові, коли засміявся, добрий чоловік, від злої втіхи, від безкарностi, від солодкого відчуття своєї влади над зв'язаним звіром.

Цар не міг забути очей, що горіли ярим золотом люті — майже впритул до його блакитних, він ще й досі пирхав од запаху дихання тигрового, досі тямив дрож, який пробирав його тіло, коли торкався до спини чи до хвоста знавіснілого від наруги звіра…

Лишившись сам на сам із Омеляном, він чомусь боявся й цього, хоч і був цей хохол надійно зв'язаним по руках і ногах, — боявся, боявся, бо ж Омелькові очі були зараз достоту схожі на ті — золотаві, вогнисті, недобрі…

Все те згадавши, цар-батюшка схотів був лагідно помацати й цього, червоного й спітнілого від напруги.

Цар посміхнувся, в очі заглядаючи.

І стиха мовив:

— Хоч лоба витер би! — і ласкаво спитав: — Чого такий сердитий?

— Попоспівали б ви в такій задусі, пане царю, — раптом посміхнувся парубок, і золотаві очі блиснули такою щирою, людською приязню, якої в своїх раболіпних, заляканих підданців цар іще ніколи й не бачив, і він аж одступив на крок, аж відсахнувся, поки Омелько, витягши з кишені чистий полотняний шмат, випраний малими руками Арінушки, заходився стирати з лоба піт.

Побачивши переляк государя, Омелян, не забуваючи, де він є, невимушено, але тихо засміявся.

— Чого? — здивовано і вже не без серця спитав государ, бо сміху не любив, тим паче, коли сміх цей міг стосуватись його царської величності. — Чого регочеш? Ну?

— Бачу я, що й вам… — і Омелько знову вклонився. — Що й вам — непереливки, великий царю: в такім нелюдськім одязі, як ваш, я не встояв би в задусі й трішки! — і спитав: — Скільки ж це одіяння важить? Пудів зо два?

— Коли не більш… — посміхнувся цар-батюшка.

— Bone Deus! — ахнув Омелько. — Ого!

— Що ти сказав?

— Я сказав: «Боже милосердний!»

— Терпіть не можу латини!

— Два пуди! — в щирім дивуванні почухай потилицю Омелько. А тишайший, ніколи й гадки не мавши про вагу свого парадного вбрання, бо звик до нього ще з шістнадцяти літ, коли зійшов у Кремлі на престол свого батенька, тепер чимало здивувався і посміхнувся знову. — Оце так сила! — з повагою сказав Омелько, витріщаючись на ставного та дужого царя, що починав йому більше та більше подобатись, і вони обидва, молодий козак і володар всія Русі, оглядаючись на двері, за якими йшла далі церковна служба, тихо й весело засміялись.

Вони були майже ровесники, — їх розділяло всього-навсього яких чотири або п'ять років.

їм уже було цікаво разом.

Чи не вперше в житті государ сміявся, як звичайнісінький тридцятилітній дядечко, котрому вже вельми набридло все те, чого він мусив, хіть-не-хіть, дотримуватися в своїм не дуже й легкім становищі государя всія Русі.

26

— Хоч гудзики порозстібав би, пане царю, — співчутливо й просто, ніби своєму ж таки братові-козакові сказав Омелян Глек, кивнувши на золоті, з перлинами, завбільшки з лісову кислицю, гудзі. — Надворі спека. Жарко ж!

— А жарко.

— То чому ж?

— Не вміємо того самі.

— Як же це? — здивувався Омелько.

— А так: нашу царську величність, — без крихти гумору, з граничним до себе поважанням одмовив государ, — і одягають і роздягають нас постільники, слуги та стряпчі. А ми самі без них нічого й не втнемо.

— Ось я допоможу, — хутко сказав Омелько, бо ж йому вже здавалося, що можновладець, бідолашний, ледве стовбичить, аж наче хитається під тягарем ошатних одіянь, над якими вже й пара здіймалась: над сорочкою тафтяною, над зіпуном, над чугою й каптаном, над обниззю (тобто над коміром стоячим, дрібними скатними перлинами обнизаним). — Ось я тобі порозстібаю! Га? А повернись-но, царю!

— Нам того не вільно в церкві, — згорда посміхнувся государ. — На все свій чин і свій порядок! — і, бідолашний, тільки повів переобтяженими плечима. — Та я вже звик…

— Трудненька, бачу, в тебе служба, царю.

— А що ж