Кід Родело - Луїс Ламур

— Краще б нам іти пішки, — сказав він, — якщо ми хочемо зберегти коней.

Всі неохоче спішилися, і Родело рушив уперед.

Нікому не хотілося їсти, та було б і нерозумно — їсти, не маючи води.

Потріскані губи Родело боліли, але не кровоточили, бо при обезводнюванні будь-яка подряпина засихає одразу. Він ішов повільно, щоб тим, хто сунувся позаду, було легше. Необережний крок по каменю відзивався немов дотик заліза, розпеченого до червоного жару.

Попереду він побачив чорний гребінь, місцями тьмяно-червоний, залежно від напрямку, під яким падали сонячні промені. Чи це було те саме місце?

Мружачи очі, він розшукував знайомі прикмети на місцевості. Він знав, що у пустелі кожне місце може виглядати по-різному, ось чому досвідчені мандрівники озираються, запам’ятовуючи дорогу позад себе, щоб знати, як буде виглядати місцевість на зворотному шляху. Трохи інший кут зору при іншому освітленні може змінити вигляд місцевості до невпізнання.

Мозок Родело став млявий. Він насилу міг пригадати, що знає про це місце… Якщо це — те саме місце. Кінець кінцем він знову рушив уперед, тягнучи коня, який насилу переставляв ноги.

Брили були нерівні й гострі, кожна грань, немов зазублений ніж, драла у клоччя взуття й одяг. Обернувшись назад, він був вражений виглядом своїх супутників. Норина блузка була подрана кактусами, черевики потерті ущент; штани з оленячої шкіри трималися краще, але й на них були помітні сліди тяжкої мандрівки.

Вузьке обличчя Ховрашка витяглось, губи були спотворені тріщинками та кровотечею. Беджер і Харбін виглядали як карикатури на самих себе.

Невеличка процесія розтяглася на кілька сотень ярдів, і якби які напали цієї миті, вони б отримали легку перемогу.

І тут Родело побачив слід гірського барана. У цьому краю була безліч тих тварин, і, придивившись, він побачив ще один, трохи менший слід, частково перекритий слідом пустельної лисиці. Всі сліди йшли в одному напрямку.

Він зупинився і старанно дослідив схил, після чого повернув до скель.

Він не згадав стежки, якою йшов колись до Папаго, але намагався знайти її, висновуючи з допомогою побачених слідів. Багато скель тут було відполіровано вітром та піском, і під ногами було слизько. Це була дика земля, похмура і зловісна, місце, якого слід уникати, але саме тут він сподівався знайти воду.

Раптом він побачив синювату базальтову скелю — і згадав її. Трохи повернув, спустився проміж двох великих брил вулканічної породи і опинився на крихітному піщаному березі водоймища. Біля підніжжя двадцятифутового урвища водоспад, що ніс уламки каміння, вирив яму у чотири-п’ять футів завглибшки. Трохи далі було ще одне водоймище, щонайменше дванадцяти футів у діаметрі. Вода у ньому була затінена схилом скелі, і тому чиста й прохолодна.

— Нехай коні п’ють отут, — сказав Родело, — а ми нап’ємося з другого водоймища.

Він набрав у. рот води, зачерпнувши її долонею, і відчув, як її прохолода повертає життя пересохлим тканинам. Проковтнув кілька краплин, і шлунок його стиснуло. Він пив повільно, невеликими ковтками. Потім зняв з сідла флягу і наповнив її, а після цього — Норину флягу.

Підвів коней до води, дав їм трохи попити, відвів, а через деякий час знову напоїв.

На цьому їхні турботи не скінчувалися, він це знав. Найбільша фляга була непридатна до вжитку, тому вони не могли тепер возити з собою достатню кількість води. Скільки ж залишилось до Едер-бея? Двадцять миль? Чи двадцять п’ять?

Коні у такому поганому стані, що не зможуть подолати цю відстань протягом одного дня. Якщо трохи відпочити тут, можна розраховувати на два дні. Досі їм щастило; він знав краще, ніж хто інший, як їм щастило.

Він глянув на небо. Сьогодні буде гаряче; а він знав, що коли температура на рівні голови людини становить 110°, пісок під ногами нагрітий ще на 50° вище. Біля цього струмка, або аройо, як кажуть мексиканці, вночі може бути страшенно холодно, але протягом дня жара розігріє пісок, задушлива спека та суховій висмокчуть усю вологу з тканин і залишать людину — або тварину — висушеною, наче підошва старого черевика, що лежить на сонці.

У таку спеку навіть двадцять чотири години без води можуть убити людину.

До нього підійшла Нора.

— Що ми будемо робити тепер? — спитала вона.

— Відпочивати, їсти, нап’ємося ще раз і приготуємось вирушати до узбережжя.

— Ви думаєте, що нас може спіткати біда?

Він подумав.

— Так, боюся, що може. Індіанці неподалеку. Вони можуть схопити нас зараз, і вони знають це.

— Що нам слід робити?

— Пити. Пити стільки, скільки зможемо утримати в собі. Щоб усі наші тканини просякнулися водою. Так ми витримаємо довше.

Він повів коней до води ще раз, потім прив’язав їх біля кущів мескіту та ослячої колючки.

Ден збирав сухі гілки, коли підійшов Джо Харбін. Ховрашок був із ним, Том Беджер тримався позаду.

— Це добра вода, Родело, — сказав Харбін. — Я вибачаюся. Ти й справді знав, куди йшов.

— Я й зараз знаю.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ми ще не вибралися з лісу, Харбіне. До узбережжя ще двадцять п’ять миль чи щось таке. Це, у кращому разі, два дні.

— Та ти що! Я не раз долав верхи по сімдесят миль за день.

— На таких конях? Вони у поганому стані, Харбіне.

— Вони витримають!

— Почекай, Джо, — втрутився Беджер. — Можливо, він має слушність.

— Пішов він під три чорти! Він тільки затримує нас. Ми більше не маємо у ньому потреби!

Ден Родело підвівся від вогнища, яке складав.

— Зробимо каву, — сказав він Норі, — і що-небудь поїсти. Найтяжчий час у нас ще попереду.

А потім повернувся до Харбіна.

— Ви ще маєте в мені потребу. Я вам зараз потрібен більше, ніж будьколи. У вас попереду ще бій з індіанцями, і не треба недооцінювати їх.

Вони полюють на збіглих каторжників не перший рік і виловлюють більшість із них.

— То нехай ідуть сюди — чим скоріше, тим краще!

— На захід починаються піщані дюни. Там є такі місця, де кінь провалюється по черево, і що більше він намагається вибратися, то глибше провалюється. Так само й людина. До того ж фляга пробита, хіба забув? А вам ще до-о-овго вибиратися з дикої пустелі. Знаєш, скільки збіглих добиралося сюди? Я міг би назвати кільканадцять. Але всі вони погинули десь між цим місцем і узбережжям.

— Я тобі не вірю!

— Він має рацію, — сказав Беджер. — Ходімо.

Ховрашок приніс ще хмизу і підкинув у вогонь. Нора подивилася на нього й запитала:

— Чом тебе звуть Ховрашком?

Він