Серця трьох - Джек Лондон
Не слухаючи його, Леонсія схлипувала й усе поривалася обійняти його, а як тільки він замовк, вона вже була в його обіймах, голівка її припала до його грудей, губи — до його губ; і не встиг він опам’ятатися, як уже сам цілував її.
— Кохаю тебе, кохаю! — крізь сльози шепотіла вона.
— Ні, пі! — сказав він, відштовхуючи від себе ту, котрої найбільше прагнув. — Просто ми надто схожі з Генрі. Адже ви любите Генрі, а я не Генрі.
Випручавшись із обіймів, вона зірвала з пальця кільце Генрі і жбурнула його на землю. Френк зовсім розгубився: він і сам не знав, що могло б статися наступної миті, коли б не поява комісара з годинником у руці, котрий, не підводячи голови, завзято дивився на хвилинну стрілку і робив вигляд, що для нього більше нічого не існує.
Леонсія гордовито випросталася, але коли Френк знову надів їй на палець обручку Генрі і на прощання поцілував руку, вона ледве не розридалася. Вже біля дверей вона обернулася й одними вустами беззвучно прошепотіла: “Кохаю тебе”.
Рівно о десятій, під бій годинника, Френка вивели на тюремний двір, де стояла шибениця. Усі мешканці Сан-Антоніо, а також багатьох довколишніх селищ зібралися тут; юрба була збуджена і весело налаштована. Леонсія, Енріко Солано і п’ять його синів теж були тут. Батько і брати Леонсії, лютуючи, нетерпляче походжали біля шибениці, начальник поліції, оточений жандармами на чолі з комісаром, залишався незворушним. Марно намагалася Леонсія протиснутися до Френка, коли його підвели до шибениці, і марно намагалися рідні умовити дівчину піти геть. І так само марно протестували її батько і брати, повторюючи, що Френк не та людина, яку шукає правосуддя. Начальник поліції лише презирливо посміхнувся і наказав розпочинати страту.
Коли Френк зійшов на поміст і ступив уже на сходи, приставлені до шибениці, до нього підійшов священик, але Френк відмовився від його напучення; він сказав йому іспанською, що коли вішають безневинну людину, то вона і без чужих молитов потрапить до раю, — нехай моляться ті, хто його вішає.
Френку зв’язали ноги і почали в’язати руки, на нього вже збиралися надягти чорний ковпак і накинути на шию петлю, як раптом через тюремну огорожу долинув, наближаючись, голос співака:
Станем спинами до щогли, Проти тисячі удвох!
Леонсія, яка перебувала в напівнепритомному стані, зачувши цей голос, отямилася і навіть скрикнула з радості, побачивши Генрі Моргана, який, розштовхавши сторожу, зайшов до двору.
Лише Торес засмутився з появою Генрі, але цього ніхто не помітив. Глядачі не заперечували, коли начальник поліції, знизавши плечами, оголосив, що йому байдуже, кого з цих двох вішати, — аби повісити. Зате вся чоловіча половина сімейства Солано гаряче запротестувала, твердячи, що Генрі теж невинний в убивстві Альфаро. Проте вирішив справу Френк. Усе ще стоячи на помості, поки йому розв’язували руки і ноги, він крикнув, перекриваючи шум натовпу:
— Ви судили мене, а не його! Ви не можете повісити людину без суду! Спершу має відбутися суд!
Френк зійшов із помосту й обома руками схопив руку Генрі, але не встиг він потиснути її, як до них підійшов комісар із начальником поліції і дотримуючись усіх формальностей, заарештував Генрі Моргана за вбивство Альфаро Солано.
РОЗДІЛ IV
— Треба діяти швидко — це головне, — заявив Френк на невеликій сімейній раді на веранді гасієнди Солано.
— “Головне”! — докірливо вигукнула Леонсія, припинивши схвильовано ходити верандою. — Головне — це врятувати його!
І вона обурливо насварилася пальцем на Френка, ніби підкреслюючи значення сказаного. Не вдовольнившись цим, вона насварилася пальцем на батька та братів.
— І швидко! — запально продовжувала вона. — Ми мусимо діяти швидко, а як не так… — І голос Леонсії обірвався від невимовного жаху, що охопив її від думки про те, що може статися з Генрі, якщо вони не будуть діяти швидко.
— Для шефа всі грінго однакові, — у тон їй зауважив Френк, асам при цьому подумав: “Яка вона вродлива і прекрасна”. — Шеф, безумовно, цар і Бог у Сан-Антоніо, — продовжував він, — і звик діяти не роздумуючи. Він дасть Генрі не більше часу, ніж мені. Ми мусимо сьогодні ж визволити бідолаху з в’язниці.
— Слухайте! — знову заговорила Леонсія. — Ми, Солано, не можемо допустити цієї… цієї страти. Наша гордість… наша честь… Ми не можемо допустити цього. Ну, говоріть же! Та говоріть же хто-небудь! Хоч ти, тату, запропонуй щось.
Поки йшло обговорення, Френк, який мовчки слухав їхні дебати, глибоко переживав. З яким запалом говорила Леонсія, проте цей запал був викликаний почуттям до іншої людини, що, звичайно, не могло порадувати Френка. Сцена, що розігралася на тюремному дворі після того, як його відпустили, а Генрі заарештували, все ще стояла перед очима. Він ніби зараз бачив — і серце йому мліло від згадки про це, — як Леонсія кинулася в обійми Генрі, а той відшукав її руку, аби перекопатися, чи на місці його обручка, і, перекопавшись, міцно обійняв дівчину і поцілував довгим поцілунком.
“Ну годі”, — зітхнувши, подумав Френк. У всякому разі, він зробив усе, що міг. Хіба після того, як повели Генрі, він не сказав Леонсії — спокійно і навіть холодно, — що Генрі її наречений і коханий, і що кращого вибору дочка Солано і зробити не могла?
