Серця трьох - Джек Лондон
Леонсія відразу перестала сміятися і зблідла. Вона нічого не відповіла, тільки схилилася і тремтячими від гніву пальцями спробувала розв’язати хустку, ніби вона пекла їй ногу.
— Хочете, я допоможу вам, — люб’язно запропонував Френк.
— Ви звірюка! — запально вигукнула вона. — Відійдіть убік. Ваша тінь падає на мене.
— Ось тепер ви зовсім чарівні, невимовно, — продовжував кепкувати Френк, стримуючи владне бажання вхопити її в обійми. — Ви зараз точнісінько така, як я вас запам’ятав, коли вперше побачив на березі: то ви дорікали мені, чому я не поцілував вас, то починали самі цілувати мене — так, так, ви мене цілували! — а вже наступної миті загрожували навіки зіпсувати мені травлення тією вашою срібною іграшкою. Ні, ви ані на йоту не змінилися відтоді. Ви все той же вулкан на ім’я Леонсія. Давайте вже краще я розв’яжу хустку. Невже ви не бачите, що вузол затягнуто? Вашим пальчикам ніколи з ним не впоратися.
Леонсія розгнівано тупнула ногою.
— Мені пощастило, що ви не берете із собою вашу іграшку, коли йдете купатися, — продовжував піддражнювати її Френк, — а то довелося б улаштовувати тут похорон гарного молодика, чиї наміри стосовно вас завжди відрізнялися шляхетністю.
Цієї миті до них підбіг хлопчисько-індіанець з купальним халатом Леонсії; вона схопила його і, поспішно надівши, заходилася за допомогою хлопчика розв’язувати вузол. Коли хустка була розв’язана, вона відкинула її від себе з таким виглядом, ніби то була отруйна змія.
— Фу, гидота! — вигукнула вона, щоб образити Френка.
Але Френк, борючись сам із собою і намагаючись не піддаватися на її чари, повільно похитав головою.
— Це вам не допоможе, Леонсіє, — сказав він. — Я залишив вам знак на все життя. — Він доторкнувся до надрізів, зроблених на її коліні, і розсміявся.
— Мітка звірюки, — кинула вона через плече і повернулася, аби піти. — Попереджаю вас, містере Генрі Морган, не попадайтеся більше на моєму шляху.
Але він зробив крок і заступив дорогу.
— Ну, а тепер поговоримо по-діловому, міс Солано, — сказав він, змінюючи тон. — І ви вислухаєте мене. Можете блискати очима скільки вам завгодно, але прошу мене не перебивати. — Він нахилився і підняв записку, яку почав було писати. — Я саме збирався надіслати це вам із хлопчиком, коли ви зойкнули. Візьміть її і прочитайте. Вона вас не вкусить. Адже це не отруйна змія.
Хоча Леонсія рішуче відмовилася взяти записку, однак очима вона мимоволі пробігла перший рядок:
“Я той, кого Ви прийняли за Генрі Моргана…” Дівчина глянула на свого співрозмовника. По її зляканих очах було видно, що вона багато чого не розуміє, але невиразно про щось вже здогадується.
— Слово честі, — серйозно сказав він.
— Ви… не… не Генрі? — затинаючись запитала вона.
— Ні, я не Генрі. Можливо, ви все ж візьмете записку і прочитаєте?
Вона підкорилася і стала читати, а він, не відриваючись, дивився на її обличчя, побронзоване тропічним сонцем, що не тільки золотило тіло, а й гріло кров, і, можливо, саме гаряча кров додавала шкірі Леонсії того гарного відтінку.
Немов прокинувшись від сну, Френк раптом зрозумів, що дивиться прямо в її злякані карі очі.
— А чий підпис мав стояти під цією запискою? — уже вдруге запитувала його Леонсія.
Отямившись, він з гідністю вклонився.
— Але ім’я? Як вас звуть?
— Морган, Френк Морган. Як я вже пояснив у записці, ми з Генрі — далекі родичі, троюрідні брати чи щось подібне.
На здивування Френка, в очах її раптом з’явився сумнів і погляд знову став колючим.
— Генрі, — з докором сказала вона йому, — адже це обман, диявольська хитрість! Ви просто намагаєтеся обдурити мене. Звичайно, ви Генрі.
Френк показав на свої вуса.
— Ви встигли відростити їх з того часу, — відказала вона.
Тоді він засукав рукав і показав їй свою ліву руку від зап’ястя до ліктя. Але вона тільки здивовано дивилася на нього, явно не розуміючи, що він хоче цим довести.
— Ви пам’ятаєте рубець? — запитав він її. Вона кивнула.
— Тоді спробуйте його знайти.
Дівчина схилилася, ковзнула по його руці поглядом і повільно похитала головою.
— Я… — затинаючись вимовила вона, — я прошу вибачити мені. Це жахлива помилка. Важко уявити, як… як я поводилася з вами…
— Ви подарували мені цілющий поцілунок, — ніби пустун-школяр зауважив він.
Але вона згадала те, що сталося зовсім нещодавно, глянула на своє коліно і, як йому здалося, пригасила вируючий у ній сміх.
— Ви сказали, що маєте доручення від Генрі? — запитала вона, раптом змінюючи тему розмови. — І що він не винен?.. Це правда? Як би мені хотілося вам повірити!
— Я певен, що Генрі настільки ж невинний в убивстві вашого дядечка, як і я.
— Тоді не кажіть більше нічого, принаймні зараз, — радісно перервала вона його. — Насамперед я мушу вибачитися, хоч ви і не можете заперечувати, що деякі ваші слова і вчинки були просто обурливі. І ви не мали права мене цілувати.
— Якщо ви пригадаєте, — заперечив він, — я зробив це під погрозою револьвера. А раптом би ви пристрелили мене, коли б я вас не поцілував?
— Годі, замовкніть! — заблагала вона. — А тепер ходімо до нас і дорогою ви розкажете мені про Генрі.
Погляд її випадково упав на хустку, яку вона так презирливо відкинула убік. Вона підбігла і підняла її.
— Бідолашна, скривджена хусточко, як я погано з тобою повелася! — ніжно промовила вона. — Тепер треба перепросити. Я сама тебе виперу і… — вона підвела очі на Френка, — і поверну її вам, сер, свіженькою й чистенькою, просякнутою щирістю мого серця…
— Це звірюці? — запитав він.
— Вибачте, будь ласка, — каючись сказала вона.
— І мені тепер буде дозволено кидати свою тінь на вас?
