Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— Перепрошую…
— Що тобі? — непривітно буркнув Петрушевич, бо чекав хоч і невисоких гостей, але принаймні не Міся.
— Даруйте… — дуже тихо, майже нечутно промовив Устимчик. — Вас хочуть убити… за Тарнавського.
— Вбити? — насторожився.
— Всі жаліють Тарнавського. Отже, кара смерті може викликати бунт стрілецтва.
Не вірив. Ще почувався при силі і владі. Одначе то неабияке застереження — розлютована людина на все здатна. Та ще в теперішній ситуації. На якусь мить задумався. Треба зважити. Але не на очах у Міся. І він змахнув мізинцем:
— Гаразд. Іди.
Так, добром тут не пахне. Відразу ж за Устимчиком появився особистий ад’ютант Тимцюрак.
— Ось склад суду, що повинен судити Тарнавського, — простягнув аркуш паперу. — Затвердіть.
І знов задумався Петрушевич. Затвердити… А що, коли Місьо каже правду? Все ж може бути. Серед стрілецтва вирує люта ненависть до начальства. А звинувачують в усьому саме його, Петрушевича. І погрожують. Хіба ж не одержував анонімних листів? Ще скільки! Таки правду говорить Місьо. Треба вибрати якусь мудру серединку. Але яку? З одного боку — стрілецтво, а з другого — Петлюра.
— Не будете затверджувати? — Тимцюрак покусав тонкуваті, видовжені, трохи перекошені вуста.
— Чому ж, буду… — продовжував шукати серединки Петрушевич. — Добре, затверджую, але попереджаю — чуєте, попереджаю! — без погодження зі мною вироку не виконувати.
— Звичайно, я виконаю вашу волю, але я не наділений ніякими повноваженнями. В мої обов’язки входить лише доставити в Жмеринку затверджений вами склад суду.
— Це легко поправити. Розпорядіться, аби вам підготували папірець від мого імені, що ви мій особистий порученець. І будете тримати безперервно зв’язок зі мною.
— Взяти охорону?
— Про всяк випадок…
Жмеринка… Вона запам’яталася Петрушевичу хіба безконечністю залізничних ниток і тунелями під ними — він кожного разу там блудив… Так! Але Жмеринка, крім того, і… Торік, у січні, знавіснілі більшовики вибили звідтам загони Центральної Ради. То чи варто робити суд у цьому місті? Може, й ні. Проте пізно. Тарнавського і Шаманека вже доставили туди, інші поховались… Ще одне непокоїло: чим добереться Тимцюрак? Прямих доріг з Кам’янця-Подільського нема. Нема й прямої залізниці. Хіба через Могилів-Подільський. Дати йому авто? Е ні, а що сам при потребі буде робити? Хай їде потягом через Могилів-Подільський. Та й із судом не так уже спішно. Нехай трохи втихомириться стрілецтво. І все ж — на кого тепер покластися? Як на кого? Поставив же ти командувачем Микитку, на нього й покладайся. Микитка відважний, добра людина… Петрушевич переконував себе в одному, а вже знав інше. Йому донесли: стрілецтво ненавидить Микитку, особливо Ціріца.
«Що ж робити? — ламав-сушив голову Петрушевич. — Левицький у Відні… Голубович у Відні… Всі інші мої спільники у Відні… Може, й собі? Адже я зробив усе що міг. На більше не здатен. І взагалі більше нічого в Кам’янці-Подільському не можна зробити. Може, й собі до Відня? А там розпочати все заново…»
Він бився, наче муха об шибу. Виїздити? Застрелитись? А тут ще рознеслася чутка, що Петлюра збирається втікати до Румунії. В це можна було повірити. Петлюра в такій же самій безвиході, як і він, Петрушевич.
У той день, коли почався суд над Тарнавським і Шаманеком, знову застережливо появився Місьо Устимчик і знову добродушно, з довірою до Петрушевича попередив:
— Сьогодні може бути напад на Диктатуру.
— Звідки такі дані?
— Хіба вам мало того, що я знаю? — ображено сказав Місьо. — Як не хочете, то не слухайте.
Але Петрушевич послухав і звелів виставити довкола будинку посилену варту. Вечеряли при зброї. І хоча не було нападу, але тривога відчувалася на кожному кроці. Врешті-решт Петрушевич зважився… Вранці скликав всіх, хто працював під рукою. Але поводив себе так, наче нічого не сталося. Принаймні змусив себе поводитися саме так. Ніхто не повинен відчути його тривоги. Коли всі розсілися, Петрушевич довго дивився на них — на тих, хто служив йому вірою і правдою.
— Отже, помислимо розсудливо, — перервав свою мовчанку. — Галицька Армія конає в тифу. Денікін напирає, поляки стоять на Збручі, більшовики в Києві, на фронті нема чого їсти, грошей нема, — що будемо робити?
— Усунути Петлюру, змінити кабінет!
— Але сюди кожної хвилини можуть ввійти денікінці або навіть поляки, яких Петлюра, як мені стало відомо, запросив, щоб не віддати Кам’янця-Подільського денікінцям. — І Петрушевич повторив: — Що будемо робити?
— Виїздити! — вигукнув напівголосно Місьо Устимчик, що сидів у самому куточку залу, на останнім стільці.
До Петрушевича раптом наступила полегкість. Це були ті слова, які йому були потрібні. І хоча сказав їх не хтось із старшин, а звичайний шофер, але це якраз було те що треба, бо одразу всі зашуміли, навперебій заговорили, оголюючи напоказ свої мислі. Ніхто не осуджував Устимчика, всім потрібні були саме такі слова. І греблю прорвало…
— Виїздити!
— Але куди? — Петрушевич підняв правицю, аби якось вгамувати пристрасті.— Куди, скажіть-но, виїздити?
— Як і Петлюра, в Румунію!
— До чехів!
— А чому не у Відень?
— Відень — потім! Насамперед — геть звідси!
— Ну, куди? — нетерпляче допитувався Петрушевич.
— Спершу, може, в Чернівці…
— Правильно!
— У Чернівці!
— У Чернівці!!
