Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Тепер зрозуміло. Ми приїхали…

Хоч щойно пополудні, а «Якір» уже переповнений. Лиш за одним столиком — двоє. І обидва петлюрівські офіцери. Одного з них — Микиту Гордієнка — Анатоль знав. Щоправда, не особисто.

— Можна до вас? — наблизившись, спитав.

— Прошу дуже, — байдуже кинув Гордієнко, не піднімаючи очей, і до свого напарника: — Отож я й кажу: подвійна гра.

— Ну, ще по одній…

Мимоволі тепла слинка наповнила рот, і Анатоль голодно проковнув її, а Яким умить закликав шинкаря:

— Хочемо зогрітися…

Після третьої чарки Анатоль остаточно ожив, навіть потягло до Маші, але… Потім, потім, як смеркне, — в неї ще залишився самогон. А взагалі нічого дівонька, хоч і безгруда.

— Увечері майнемо в «Галичанку», — промовив змовницьки.

— Ти спав з Сонею?

— Її Соня звати?

— А то як же? — здивувався Яким.

— Я думав, Маша… Наливай!

Петлюрівські офіцери, не звертаючи уваги, і далі вели між собою розмову — з кожною чаркою все голосніше. Анатоля трохи розвезло, обличчя почервоніло. Закурив з Якимом.

— Отож я й кажу, — задудонів Гордієнко. — Дала себе знати денікінська агітація. Денікінці ловко використали антипольські настрої Галицької Армії, її тяжке матеріальне становище. Пообіцяли галичанам повернути від Польщі Галичину. І довели галицьке командування до чорної зради.

Поточняк мимоволі нашорошив вуха.

— Так-так, — закивав напарник Гордієнка. — Диктатор погубив наш національний П’ємонт — Галичину.

— Мало того, — розпалювався Микита. — Галичани своїми власними силами зруйнували в Україні те, чого не могли доконати ні більшовики, ні денікінські війська!

— Що ви обидва мелете? — не стерпів Поточняк.

— Хіба не правда? — Гордієнко нервово підняв голову. — Нас зрадив не тільки генерал Тарнавський і його однодумці — цю зраду підготували, виконали і далі підтримують галицькі верховоди, що на нашім хлібі-солі приютилися біля диктатора.

— Що ви мелете? — повторив Поточняк.

— Правда в очі коле? — ошкірився Микитин напарник. — Ми вірили в свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а диктатор своєю чорною зрадою обплював цей ідеал!

— Схаменіться, панове! — втрутився Яким.

— Що — схаменіться? — викрикнув Гордієнко. — Ваш диктатор і виконавець його волі НКГА пограбували наше майно, довели до жебрачої торби Наддніпрянську армію, спустошили нашу військову скарбницю і все те, щоб більше нас зганьбити, передали нашому найстрашнішому ворогові.

— Замовкни! — гаркнув Поточняк. — Бо…

— Через невиконання наказів головного командування, через пасивність на фронті галицьких частин, — кричав Гордієнко, — через…

— Кажу, заткни пельку!

— Так, через пасивність на фронті галицьких частин ви поставили нас у катастрофічне становище!

— Проси пробачення! — звівся Поточняк.

— На шляху до Києва… — Гордієнко і собі звівся. — На шляху до Києва стоїть одна перешкода — багнет Галицької Армії!

— Проси пробачення! — побілів Поточняк.

— Зрада! Чорна зрада!

Поточняк вихопив пістолет і, не прицілюючись, двічі вистрелив Гордієнкові в живіт. У залі — наче на цвинтарі. Звідкись виросли два молодики з галицької жандармерії, скрутили Поточнякові руки й виштовхали надвір, — у небі кружляло, горланячи, вороння.

Того ж дня надвечір до Микитки прибула петлюрівська делегація, вимагаючи розстріляти напасника.

— Ми призначимо суд, — пообіцяв командувач.

— Якщо його не розстріляють, якщо суд не засудить його до розстрілу, — погрожував бородатий петлюрівець, — то самі розстріляємо і його, і всіх членів суду.

Уранці, сам будучи під арештом, Грицан довідався, що Поточняк зник — буцім вивезли потайки з Вінниці. А куди — хто повість? Суд заочно засудив Анатоля до розстрілу.

Тільки Петрушевич приліг на канапі, аби бодай хвилинку перепочити, як його тут же підняв телефонний дзвінок.

— Це я, — почув голос Петлюри. — Слава Україні!

— Героям слава… — промимрив диктатор. Невже знову буде наполягати, аби вести з денікінцями переговори від обох армій? Але ж денікінці непохитні: повна капітуляція Наддніпрянської армії! А чи, озлоблений, всоте почне настирливо вимагати смерті Тарнавському?

Такого присуду Петрушевич боявся. Тарнавського любили. А Петлюру, якби могли, розірвали б. Треба було шукати вихід. Який? Вихід, вихід… Голубович виїхав до Відня, Левицький виїхав до Відня… Може, й собі? Адже тут, у Кам’янці-Подільському, нема що робити. Тут життя кінчене. Що то за держава без території? Що то за армія, яка нікого не слухає? Та найгірше — довкола замкнуте кільце: поляки, румуни, денікінці, більшовики — і тиф. А там, у Відні, можна бодай якимсь дипломатичним кроком чогось домогтися для Галичини. Бодай протекторату під опікою Антанти. А тут він мовби на смітнику.

У двері чи то постукали, чи пошкрябали. Ще когось дідько несе… Петрушевич, однак, гаркнув:

— Увійдіть!

Випрямився. Треба було набрати пози диктатора. Він похапцем поправив бездоганно пошитий піджак, розгладив чорні широкі вуса. А ввійшов Місьо Устимчик. Потоптався біля порога, мнучи в руках кашкета, щось хотів сказати, а Петлюра тим часом кричав у трубку:

— Тарнавського треба розстріляти! Як зрадника!

— Ми ж його зняли, арештували. Що вам ще треба?

— Видайте нам Тарнавського!

— Ми самі його будемо судити.

— До страти!

— Це вирішить суд.

— Побачу, що вирішить ваш суд!

Петлюра кинув зі злості трубку, а Петрушевич деякий час ще стискав свою у спітнілій долоні. Він раптом відчув те, що відчуває злочинець, коли навколо нього стискається коло,