Смок і Малий - Джек Лондон

Малий був злий і похмурий. Коли люди, котрих він штовхав, лаяли його, він відповідав так само.

— Куди ти квапишся? — запитав один з них.

— А ти куди? — відповідав Малий. — Вчора з Індійської річки рушила сила народу. Вони вже там, і тобі нічого не залишиться!

— А чого ж ти біжиш?

— Хто? Я? Я не шукач золота! Мене слав сюди уряд. Я маю ревізувати Індіанку

А іншому, що гукнув йому — Куди, Куций? Невже теж робити заявку? — Малий відповів:

— Я? А хто ж, крім мене, знайшов там золото! Оце й біжу, щоб кляті чечако не захопили моєї ділянки.

Учасники походу робили по три з половиною милі за годину. Смок та Малий — по чотири з половиною, а іноді й більше.

— Я вирішив зовсім загнати тебе, — під'юджував Смок Малого.

— Овва! Дивись, щоб у тебе п'ятки не повилазили. Хоч поспішати нічого. Оце йду і метикую. Адже кожна заявка має п'ятсот футів. Таким чином, їх буде по десять на милю. Попереду йде не менше тисячі чоловік, а річка не більше сотні миль завдовжки. Скільки народу схопить облизня! І ми з тобою також.

Перш ніж відповісти Малому, Смок несподівано пішов швидше і залишив свого товариша кроків на шість позаду.

— Якби ти мовчав та прискорив ходу, то ми давно вже випередили б декого з цієї тисячі, — сказав Смок.

— Хто? Я? Ану, пусти мене вперед! Я покажу, як треба ходити.

Смок засміявся і знов піддав ходи. Тепер ці гони по золото стали для нього чимось іншим. Він пригадав слова одного божевільного філософа щодо переоцінки цінностей. Справді, цієї хвилини він був більше зацікавлений у тому, щоб випередити Малого, а не в тому, щоб знайти багатства. Він дійшов висновку, що у грі найголовніше — гра, а не виграш. Всі сили його душі, його розуму, його м'язів були спрямовані на те, щоб перемогти людину, яка ніколи в житті не розгортала книжки і не могла б одрізнити вищання катеринки від оперної арії.

— Стривай, Малий, я зажену тебе на смерть. З того часу, як я потрапив до Дайї, то немов удруге на світ народився. Мої м'язи стали тугими, як тятива лука, і гнучкими, як клубок змій. Кілька місяців тому я багато віддав би, щоб придумати таку чудову фразу, але не міг. Довелось пережити все спочатку, а коли пережив, то відпала потреба писати. Тепер я справжній мужчина і можу дати здачі будь-кому, хто мене зачепить А тепер ходи вперед, роби, що хочеш, а я таки буду перший. Потанцюєш ти в мене, хлопче!

— Овва! — засміявся Малий. — Не сунься, синку, поперед батька в пекло, краще повчись, як треба ходити.

Кожні півгодини вони мінялися місцями. Вони навіть не розмовляли. Рух зогрівав їх, хоч дихання холонуло у них на вустах. Мороз був такий лютий, що вони безперестанку терли рукавицями ніс і щоки. Досить було хоч на хвилину дати спочинок рукам, як щоки і ніс терпли, і тільки міцне розтирання поновлювало кровообіг.

Часто їм здавалося, що вони випередили усіх, але знову наздоганяли людей, які вийшли з міста раніше. Дехто намагався йти поруч з ними, але через милю-дві зникав у темряві позаду.

— Ми всю зиму на ногах, — зауважив Малий, — а всі ці роззяви розкисли, вилежуючись у теплій постелі, і ще хочуть змагатися з нами.

Смок запалив сірника і глянув на годинник. Більше він не робив цього, бо мороз так шпигонув його пальці, що минуло півгодини, перш ніж вони зігрілись.

— Чотири години, — сказав він, натягаючи рукавиці, — а ми вже випередили чоловік триста.

— Триста тридцять вісім, — поправив Малий. — Я рахував. Гей, хто там! Дайте дорогу тому, хто вміє ходити.

Це він звертався до знесиленого чоловіка, який, спотикаючись на кожному кроці, брів попереду, заступаючи шлях. Далі вони зустріли ще одного такого невдаху, останнього, хто їм трапився на шляху, бо вже йшли попереду всіх. Лише згодом вони довідались, яка то була страшна ніч. Втомлені, зниділі люди сідали у сніг, щоб перепочити і більше ніколи не вставати. Семеро замерзло на смерть, а скільком довелося відрізати пальці, руки та ноги у лікарнях Доусона! Ніч великого походу до струмка Індіанки була найхолоднішою за всю зиму. На світанку спиртові термометри у Доусоні показували сімдесят градусів нижче нуля. Люди, що брали участь у поході, за невеликим винятком, недавно прибули до цієї країни і зовсім не звикли до таких морозів.

Другого чоловіка, що теж дійшов уже краю, вони наздогнали хвилин за п'ять потому, його осявало північне сяйво, мов потужний прожектор. Бідолаха сидів обіч шляху на крижині.

— Вставай, сестричко Мері! — привітав його Малий. — Треба рухатись, бо замерзнеш.

Чоловік не відповів, і хлопці спинилися, щоб дізнатись, в чому річ.

— Твердий, як коцюба, — сповістив Малий. — Штовхни його, і він зламається навпіл.

— Чи ж він хоч дише? — Смок зняв рукавицю і крізь хутра та вовняну одежу силкувався намацати серце.

Малий відкрив одне вухо і нахилився до замерзлих уст.

— Не дише, — сказав він.

— Серце не б'ється, — додав Смок.

Він одяг рукавицю й почав швидко бити руками, перш ніж запалити сірника. То був старий чоловік, без сумніву, мертвий. Сірник загорівся, і на мить вони побачили довгу, сиву, вкриту кригою бороду, білі від морозу щоки і опушені інеєм вії, що змерзлися докупи.

— Ходімо, — сказав Малий, розтираючи вухо. — Ми нічим