Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
— Тільки темрява й тиша чарівного вечора, — прошепотів Данкен. — Як би ми, Коро, за інших обставин милувалися цим вечором, цією незрівнянною самотністю! Уявіть собі, наче ви в безпеці, і те, що зараз нагонить на вас жах, стане тоді джерелом радості…
— Слухайте! — урвала його Еліс.
Попередження було зайве. Ще раз той самий крик почувся так, наче з глибин річки; вирвавшися з вузької ущелини, він розкотився лісом і завмер поволі вдалині.
— Може хто-небудь пояснити, що це за крик? — спитав Соколине Око, коли стихла остання луна в лісі. — Якщо так, нехай скаже. А я гадаю, цей крик не має нічого земного.
— Я можу все це з'ясувати, — мовив Данкен. — Мені цей крик добре знайомий, бо я часто його чув на полі бою. Так кричить кінь у хвилину смертельної муки, здебільшого з болю, але часом і з переляку. Мій кінь або став здобиччю хижаків, або він бачить небезпеку й не може її уникнути. Цей звук міг ошукати мене в печері, але тут, просто неба, я цілком у ньому певен.
Розвідник та індіяни слухали це просте пояснення з цікавістю людей, що засвоюють нові погляди, натомість відкидаючи старі та хибні. Обидва індіяни вимовили своє звичайне виразисте «гу!», як тільки збагнули Гейвордову мову; розвідник же, подумавши хвильку, відказав:
— Я не можу заперечити вашої думки, бо кепсько знаюся на конях, хоч і народився в краю, де їх подостатком. Вовки, певно, чигають на них із берега, і змучені створіння, як можуть, кличуть людину на поміч. Анке-се, — мовив він по-делаварському, — спустись-но човном та розжени запаленою головешкою вовчу зграю, а то страх може зробити те, чого не пощастить вовкам, і ми лишимось на ранок без коней.
Молодий тубілець уже сходив до річки, коли раптом над водою розляглося протяжне виття і хутко здаленіло в глибині лісу, наче хижаки злякалися чогось і втекли, покинувши здобич. Анкес зараз же інстинктивно метнувся назад, і троє лісовиків провели ще одну тиху й поважну нараду.
— Ми були немов мисливці, що загубили провідну зірку в небі й цілими днями не бачили сонця, — мовив Соколине Око нарешті, одвертаючись від індіян. — Але тепер ізнов ми знаємо прикмети своєї дороги, а з нашої стежки виполото терня. Сідаймо в затінку буку — від нього тінь густіша, ніж від сосни, — і почекаймо, що нам бог пошле далі. Розмовляйте лиш пошепки, а краще та й розумніше, мабуть, мати якусь часину собі власні думки за співрозмовника.
Говорив розвідник цілком поважно, уже не виказуючи найменшого побоювання. Хвильова його непевність одразу ж зникла, скоро з'ясувалася таємниця, для пояснення якої йому забракло власного досвіду. Відчуваючи всю серйозність їхнього становища, він, цілком у згоді із своєю мужньою вдачею, готовий був зустріти з відкритим чолом будь-яку небезпеку. Почуття це, здавалося, поділяли й індіяни, котрі розташувалися так, щоб мати в полі зору обидва береги, але щоб самих їх покривала суцільна темрява. За таких обставин звичайна розважливість підказувала Гейвордові та його супутникам скористатися з прикладу цих досвідчених людей. Юнак приніс із печери оберемок сасафрасу, застелив гіллям розколину між двома печерами і розмістив у ній сестер. Скелі захищали дівчат від кулі, а майорові слова, що жодна небезпека не заскочить їх зненацька, додали їм духу. Гейворд сам примостився недалеко, так що міг з ними розмовляти, не підвищуючи зайве голосу. Девід же, наслідуючи наших лісовиків, так добре прилаштувався поміж западин скелі, що його неоковирна постать зовсім не вбирала нікому ока.
Так у цілковитій тиші збігали години. Місяць досяг зеніту і кидав своє лагідне світло просто долі, вихоплюючи з темряви образ сестер, що обнявшись міцно спали. Данкен прикрив їх великою Коринок» шаллю., сховавши від себе цю любу картину, і сам схилився головою до скелястої подушки. Девід уже видобував із себе такі звуки, що разили б його вишуканий слух, коли б він міг їх чути. Одне слово, всіх подорожан мимохіть зморив сон. Тільки Соколине Око та індіяни ані послаблювали своєї пильності, ані здавалися на дрімоту. Непорушні, наче скеля, що до неї кожен з них приріс, вони лежали й безперестану перебігали очима вздовж темної смужки лісів, що поросли над берегом вузького потоку. Жодного поруху вони не пропустили; здавалося, що вони й самі ледве чи дишуть. Ясно було, що цей надмір обережності випливав із досвіду, і ошукати їх не вдалося б хоч і як причаєному ворогові. Тим часом, одначе, нічого не сталося, і ось уже зайшов місяць, і над вершечками дерев за лукою річки з'явилася бліда стяжка, звістуючи наближення дня.
Тоді вперше Соколине Око зворухнувся. Він підповз по скелі до Данкена й розбурхав його зі сну.
— Час рушати, — прошепотів він. — Розбудіть панночок і будьте готові сідати в човна, що я приведу.
— Ніч була спокійна? — спитав Гейворд. — Бо мене таки знеміг сон.
— Все тихо, як і опівночі. Не розбалакуйте, а спішіться.
Данкен уже зовсім пробудився і зараз же здійняв шаль, що нею вкрив поснулих жінок. При цьому рухові Кора підвела руку, наче відштовхуючи його, а Еліс прожебоніла своїм ніжним голосом: «Ні, ні, любий тату, ми були не самі. Данкен був з нами!»
— Так, свята невинносте, — прошепотів юнак. — Данкен тут, і поки він живий, поки є небезпека, тебе він не покине. Коро, Еліс! Вставайте. Пора в дорогу!
Голосний крик молодшої сестри і приголомшливий жах на обличчі старшої, що раптом звелась на ноги, — таку несподівану відповідь дістав майор.
Ще не завмерли слова на устах Гейвордові, як зчинився такий гвалт і вереск, що кров захолола йому в жилах. Мало не цілу хвилину здавалося, що то пекельні демони посіли все довкруги, в тих варварських згуках виявляючи свою дику лють. Крики не виходили з якогось певного місця — враженим случахам видавалося, наче ті крики сповнювали не тільки весь ліс, а й печери водоспаду, і скелі, і річище, і саме повітря. Девід випростав свою цибату постать і, затикаючи вуха, заволав серед того диявольського гаму:
— Звідки ця незграйність? Чи то пекло розверзлося, щоб люди могли такі звуки породити?
Яскраві спалахи і враз по тому гриміт десятка рушниць з протилежного берега потоку були відповіддю на те, що невдатний майстер співу так легковажно вихопився на видноту. Гемет непритямний звалився на скелю, де так довго спав. Могікани бойовим покликом озвались на тріумфальний вереск своїх ворогів, коли ті побачили, що Гемет упав. Швидкі постріли затріскотіли з обох боків, але супротивники були занадто
