Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
Анкес зробив, як сказав розвідник, і коли той змовк, ревіння водоспаду почулося тепер, наче глухий гуркіт далекого грому.
— Ми цілком безпечні в цій печері? — запитав Гейворд. — Чи не загрожує нам яка несподіванка? Адже один озброєний чоловік при вході — і ми безпорадні.
На ці слова з темряви поза розвідником виринула подібна до привиду постать і, схопивши запалену головешку, освітила нею дальший кінець печери. З несподіванки Еліс аж зойкнула, та й Кора схопилась на ноги, коли побачила ту прояву, але Гейворд одним словом заспокоїв їх, сказавши, що це їхній супутник, Чингачгук. Індіянин тим часом, відхиливши друге укривало, показав, що печера має два виходи. Потім з головешкою в руці він перетяв вузьку й глибоку розколину, що бігла під прямим кутом до печери з подорожанами, але, на відміну від неї, закінчувалась отвором угорі, і вступив до другого гроту, майже в усьому схожого на перший.
— Таких старих лисів, як ми з Чингачгуком, не часто можна застукати в норі з одним виходом, — сміючись, мовив Соколине Око. — Бачите, яке чудове місце: скеля тут із чорного вапняку, а це, як усі знають, камінь м'який, і він незле править за подушку, коли бракує хмизу та соснового гілля. Так ото водоспад колись лежав за кілька ярдів нижче від нас, і, смію гадати, плесо було тут гладеньке й на око приємне, як мало де на Гудзоні. Але старість не додає приваби, — згодом ці гарні панночки про це ще довідаються. Місцина прикро змінилася! У скелі поробилось повно шпарин, а де камінь крихкіший, течія продовбала глибокі печерини. А потім вода відступила на яких сотню ступнів, — де пробивши скелю, а де промивши, — так що тепер водоспад не має ані якогось вигляду, ані твердої основи.
— А в якій ми частині водоспаду? — зашили Гейворд.
— Ми біля того місця, де провидіння призначило йому бути. Тільки вода показалася надто бунтівна, щоб тут лишатись. Обабіч нас скеля була м'якша, тим-то вода відступила з середини річища, перше вимивши для нас оці дві невеликі нори.
— Тобто ми на острові?
— Атож. Водоспад по обидва боки від нас, а річка вгорі й унизу. Якби це був день, то варто було б труду видертись на вершечок скелі та подивитись, що тут вода нахимерила. Потік тече без ніякого ладу: часом підстрибом, часом спадаючи; там він дає скачка, тут аж вистрілює вгору; в одному місці вода біла, мов сніг, в іншому зелена, мов трава; поблизу нас вона йде в розпорошку глибокими западинами, аж земля стугонить і здригається, а далі дзюрчить і виспівує, наче струмок, витворюючи нурти й жолобини в старому каменю, мовби він не твердіший за втолочену глину, Все річище якесь поплутане. Перше річка тече спокійно, ніби заміряючись сплисти до низу, як їй і належиться, а тоді раптом дає крутий поворот, стаючи лицем до берега, буцім не має охоти покинути пущу й змішатися з солоною водою. Атож, панночко, оця, наче павутинка, тоненька тканина, що облягає вам шию, здасться грубою рибальською мережею проти тих найрозмаїтіших візерунків, що вимальовує річкова течія. Річка мовби вирвалася з рук природи й хоче все на свій лад перейнакшити. А проте, чим же це все кінчається? Коли вода, наче той упертюх, трохи погуляла на волі, рука творця збиває знов річку докупи, і за кільканадцять ярдів нижче вона собі любенько плине до моря, сповняючи свою долю, від початку світу їй призначену.
Слухачі, що їм цей невишуканий опис Глену мав додати духу, впевнивши в безпечності їхньої криївки, схильні були, проте, оцінювати незайману красу цієї місцини інакше, ніж Соколине Око. Та їм було не до розважань над чарами природи: увага слухачів звернена була до такої, хоч не менш важливої, але прозаїчнішої справи, як вечеря.
Їжа, до того ж значно урізноманітнена деякими лагоминами, що Гейворд завбачливо узяв із собою, коли полишали коней, добре підкріпила втомлених подорожан. Анкес за вечерею допомагав жінкам, роблячи різні дрібні послуги з виглядом несміливої чемності, що єдналася з гідністю. Це дуже тішило Гейворда: він-бо добре знав, наскільки таке поводження не в згоді з індіянськими звичаями, які забороняють воякам братися за хатню роботу, а тим паче прислуговувати жінкам. Але що права гостинності священні в індіян, цей невеликий відступ від вояцької гідності Не викликав нічийого зауваження вголос. Пильніший спостережник міг би завважити й те, що послуги юного войовника були не зовсім їм безсторонні. Подаючи Еліс кабаківку з свіжою водою або оленяче м'ясо на тарелі, майстерно вирізаній з твердого глеюватого дерева, він чинив це просто з належною чемністю, а коли прислуговував тим самим її сестрі, його темні очі затримувалися на гарному вимовному обличчі Кори.
Разів два-три йому довелося озватись, щоб привернути увагу тих, кому він робив послуги. Говорив Анкес по-англійському калічено й неправильно, але доволі зрозуміло. Його глибокий горловий голос надавав звукам такої ніжності та мелодійності, що сестри за кожним разом приглядалися йому з захопленим подивом. Перекинувшись так ото кількома реченнями, обидві сторони начеб нав'язали між собою певну приязнь.
Чингачгук тим часом зберігав незворушну поважність. Сидів він ближче до світла, через що часті й неспокійні погляди подорожніх краще могли відрізнити природні риси його обличчя від бойового розмалювання, яке мало нагонити страх. Впадало в очі, що батько й син дуже схожі, попри всю розбіжність у віці та життєвому досвіді. Суворі риси на обличчі старого індіянина мовби злагідніли, і натомість з'явився вираз супокійної тихої розваги. притаманний тубільному воякові, коли обставини не вимагають нагального напруження. Одначе з того, як подеколи зблискував його смаглявий вид, знати було, що досить тільки розворушити його пристрасті, і враз виявиться, що зовсім не безпідставно тіло в нього розписане на пострах ворогові.
На відміну від індіянина, жваві й верткі очі розвідника рідко коли зупинялись на місці. Він у смак собі їв і пив, але пильність і на мить його не покидала. Разів зо двадцять кабаківка або шматок м'яса, піднесений до рота, застигали в повітрі, а він повертав убік голову, наче прислухаючись до далеких підозрілих звуків. Щоразу рух цей відривав подорожніх від роздумів над теперішнім їхнім становищем, нагадуючи, яка біда приневолила їх шукати тут притулку. Але що
