Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
Молодий могіканин пішов, а розвідник з незадоволеним виглядом почав вивертати ладівницю і трусити порожній ріжок. Від цього невдячного заняття його скоро відірвав голосний різкий вигук Анкеса, що навіть як на мало практикований Данкенів слух прозвучав сигналом нового нещастя. В перестраху за безцінний скарб, приміщений у печері, юнак забув про всяку обережність і зірвався на рівні ноги. Немов порушувані спільним поштовхом, схопилися і його товариші, й усі разом вони так шпарко побігли до рятівничої розколини, що безладний ворожий вогонь не заподіяв їм жодної шкоди. На несподіваний крик вибігли із свого сховку також і сестри та поранений Девід. Кожен з першого погляду побачив, що за лихо вивело з рівноваги їхнього такого завжди стриманого юного оборонця.
Неподалік від скелі, ближче до бистрини, їхнє човенце пересувалося через спінену воду, і то в такий спосіб, що запевне керував ним хтось прихований. Забачивши це прикре видовище, розвідник інстинктивно підніс рушницю до плеча, але цівка не озвалася на яскравий спалах кременю.
— Запізно, запізно! — вигукнув Соколине Око, розчаровано опускаючи свою бездіяльну зброю. — Плюгавець добився вже до середини потоку. Навіть мавши порох, навряд чи ми могли б його наздогнати кулею!
Гурон-зухвалець вистромив голову з-за човна і, прудко пливучи вниз течією, помахав рукою, а тоді видав гучний тріумфальний крик. З лісу йому відповіли вереском і глузливим сміхом.
— Смійтеся, чортові діти! — мовив розвідник, сідаючи на прискалку й недбало кидаючи рушницю собі коло ніг. — Бо три найметкіші й найпевніші в цих лісах рушниці тепер парті, що й торішні оленячі роги!
— Що ж нам робити? — запитав Данкен, перший від пригніченості переходячи до більш притаманного мужеві бажання дії. — І що з нами станеться?
Соколине Око не відповів, тільки обвів пальцем круг голови, недвозначно давши зрозуміти, що на них чекає.
— Ні, ні! Ще ж не така безвихідь! — вигукнув юнак. — Гуронів ще тут немає, ми можемо не пустити їх на острів, можемо боронитись у печерах!
— Чим? — незворушно спитав розвідник. — Анкесовими стрілами чи жіночими слізьми? Де ж пак! Ви молодий, багатий, маєте друзів. Я знаю, в такому віці тяжко помирати. Але, — пін скинув оком на могікан, — пам'ятаймо: ми білі чистої крові, і ми повинні показати цим дітям пущі, що в останню годину наша кров тече не згірше за їхню.
Данкен хутко повернувся в бік, куди показував розвідників погляд, і в поведінці індіян прочитав ствердження своїх найгірших побоювань. Чингачгук, що з поважним виглядом сидів на іншому прискалку, відклав ножа й томагавка і, вийнявши з волосся орлине перо, погладжував пасемко на тімені, чи не лаштуючи себе до останнього й відразливого обряду скальпування. Обличчя йому було спокійне й задумане, а войовничий запал у темних блискучих очах поволі змінювався на вираз умиротвореності, що більш відповідала його прийдешній долі.
— Наше становище не може бути таке безнадійне! — скрикнув Данкен. — Можливо, допомога вже зовсім близько. І ворогів не видно. Вони знеохотились боротьбою, бо ж такий великий ризик — і така мала здобич!
— Може, мине хвилина, а може, й година, поки ці скритні гадюки опадуть нас. А може, вони вже й зараз чують нашу мову — то згідно з їхньою природою — безгучно причаїтися, — сказав Соколине Око. — Але що прийдуть вони, то безпремінно, і не залишать нам жодної надії на порятунок. Чингачгуку, — він перейшов на делаварську, — брате мій, ми разом билися в останньому бою, і макуаси тішитимуться смертю наймудрішого з могікан, а також і білого, що його очі вночі бачили як і вдень і могли прозирати хмари так само легко, як і випари над джерелом.
— Нехай жінки мінгів оплакують своїх загиблих! — відказав гордовито індіянин, не зрушуючи поважної постави. — Великий Змій могіканський скрутив свої кільця в їхніх вігвамах і отруїв їхню перемогу плачем посиротілих дітей. Відтоді як сніги розтанули, одинадцять їхніх вояків полягло далеко від могил своїх предків, і ніхто не скаже, де знайти їхні тіла, коли язик Чингачгуків змовкне. Нехай видобудуть найгостріші ножі, нехай вимахують найшвидшими томагавками, в руках у них найзапекліший їхній ворог! Анкесе, остання паросте шляхетного дерева, гукни-но тим боягузам поспішитись, а то їхні серця розквасяться і самі вони побабіють!
— Вони серед риби шукають своїх забитих! — відповів низьким приємним голосом молодий ватаг. — Гурони плинуть річкою обік слизуватих вугрів. Вони спадають з дубів, як достиглі жолуді. А делавари сміються!
— Атож, атож, — пробурмотів розвідник, пильно прислухаючись до цього несподіваного в могікан спалаху красномовства. — Розважили собі індіянські душі й невдовзі накличуть макуасів покінчити з ними швидше. Щодо мене, білого чистої крові, то я й померти мушу, як личить білому: без глузування на устах і без гіркоти на серці!
— А навіщо взагалі помирати? — озвалася Кора, відходячи від скелі, де вона стояля прикута цілком зрозумілим жахом. — Стежка цільна на обидва боки. Втікайте до лісу й благайте бога, щоб урятував вас. Ідіть, мужні люди, ми вже й так багато вам завдячуємо. Чого ж би ви мали ще й гинути разом з нами?
— Погано ви, панночко, знаєте вдачу ірокезів, коли гадаєте, що вони лишили вільною хоч одну стежку до лісу! — відповів Соколине Око, але одразу ж і додав простодушно — Хоча правда, що течія могла б нас хутко випровадити поза їхні кулі та голоси.
— Тоді спробуйте річкою. Навіщо баритись, тільки щоб більше мав жертв безжальний ворог?
— Навіщо! — повторив розвідник, гордовито розглядаючись. — А на те, що ліпше людині померти в мирі з собою, аніж жити з нечистим сумлінням! Що відповіли б ми Манро, коли б він спитав, де та як покинули ми його дітей?
— Ідіть до нього й скажіть, що ви покинули їх, аби прискорити їм допомогу, — відповіла Кора і в благородному запалі підійшла ближче до розвідника. — Скажіть, що гурони ведуть їх у північні хащі і що порятувати їх можна, лиш діючи обачливо й швидко. А коли так господь розважить, що допомога прийде запізно, — вела Кора далі, притишуючи звільна голос, аж ніби їй віддих тамувало, — передайте йому слова любові й благословення, останні молитви його дочок.
Суворе, в негодах загартоване обличчя розвідника ворухнулось на її мову, а коли Кора скінчила, він сперся підборіддям на руку, глибоко роздумуючи над тим, що почув.
— Її слова
