Діти капітана Гранта - Жюль Верн
“А Мері — чи ж маю я право її вбити?” — з болем думав Джон.
Про втечу не було чого й мріяти. Десятеро воїнів, озброєних з голови до ніг, вартували біля входу до Варе-Атуа.
Настав ранок 13 лютого. Тубільці немов забули про полонених, яких захищало табу. У домі зберігались деякі харчі, але нещасні ледве до них доторкнулись. Голод відступив перед душевними муками. День минув, але не приніс їм будь-якої зміни, ані надії. Очевидно, година похорону ватажка мала збігтися з годиною страти.
Та коли Гленарван розумів, що Каї-Куму тепер мусив відкинути саму думку про обмін полоненими, майор зберігав іще хистку надію.
— Хтозна, — казав він, згадуючи, яке враження справила смерть Кара-Тете на маорійського ватажка, — хтозна, чи не відчув Каї-Куму в глибині душі, що він вам зобов’язаний за послугу?
Та незважаючи на міркування Мак-Наббса, Гленарван не хотів спокушати себе сподіванками. Наступний день також минув, але ніщо не вказувало на готування тубільців до страти. А причина затримки полягала ось у чім.
За віруваннями маорійців, душа померлого протягом трьох днів живе в тілі небіжчика, й тому труп ховають тільки через три доби. Цього звичаю, який змушує відкладати поховання, додержують дуже суворо. До 15 лютого на стояла безлюдна, наче пустка. Джон Манглс, злізши на Вільсонові плечі, часто оглядав зовнішні укріплення. Жодний тубілець не показувався. Змінялася лише варта, що пильно стерегла вхід до священного дому.
Але на третій день хижки відчинилися. Дикуни — чоловіки, жінки, діти, себто кілька сотень маорійців, — зібралися в фортеці, спокійні й мовчазні.
Каї-Куму вийшов із своєї оселі й, оточений найвидатні-шими воїнами племені, зійшов на земляну насип заввишки кілька футів посередині па. Натовп тубільців з’юрмився півколом трохи оддалік від нього. Всі стояли мовчки.
На знак Каї-Куму один воїн попрямував до Варе-Атуа.
— Ви ж пам’ятайте, — мовила Гелена чоловікові.
Гленарван притиснув дружину до свого серця. О цій хвилині Мері Грант наблизилась до Джона Манглса.
— Коли лорд і леді Гленарван гадають, — мовила вона, — що жінці краще загинути від руки свого чоловіка, ніж у страшній ганьбі жити в полоні, то наречена також може вмерти від руки нареченого, аби уникнути такої долі. Джоне, я можу вам це сказати в таку вирішальну хвилину — хіба ж я давно вже не наречена ваша в глибині вашого серця? Чи ж можу я сподіватися від вас, дорогий Джоне, того, чого леді Гелена чекає від свого чоловіка?
— Мері! — в страшному збентеженні скрикнув молодий капітан. — Люба Мері!
Він не договорив: мата на дверях одсунулась, і полонених повели до Каї-Куму. Обидві жінки скорилися долі. Чоловіки приховали невимовну тривогу під зовнішнім спокоєм, що свідчив про надлюдську силу волі.
Вони зупинились перед ватажком. Той не примусив довго чекати на свій рішенець.
— Ти вбив Кара-Тете? — спитав він Гленарвана,
— Убив, — відповів лорд.
— Завтра ти помреш на сході сонця.
— Я сам? — спитав Гленарван, і серце його голосно закалатало в грудях.
— О, якби життя нашого Тогонга не було дорожче за ваше! — вигукнув Каї-Куму з удаваним жалем і люттю в очах.
В цю хвилину гурт заворушився. Гленарван кинув навколо швидкий погляд. Юрба розступилася, й показався воїн; вкрай знеможений, піт збігав з нього струмками.
Каї-Куму звернувся до воїна англійською мовою з очевидним наміром, щоб його зрозуміли полонені:
— Ти прийшов з табору “пакекас”?
— Так, — відповів маорієць.
— Ти бачив там полоненого, нашого Тогонга?
— Я бачив його.
— Він живий?
— Він помер. Англійці його вбили.
Для Гленарвана та його супутників ці слова означали смертний вирок.
— Всі ви помрете завтра на світанку! — закричав Каї-Куму.
Отже, всіх полонених спостигла однакова кара. Леді Гелена й Мері Грант підвели вгору очі, в яких світилась глибока вдячність долі.
Полонених не відвели назад до Варе-Атуа. Вони мали бути присутні сьогодні на похороні вбитого ватажка й кривавих церемоніях, що супроводили цей обряд. Загін тубільців одвів полонених за кілька кроків убік під величезне дерево “куді”. Там вони залишались, оточені вартою, котра не спускала їх з ока. Решта маорійців, охоплена тугою за своїм ватажком, начебто геть за них забули.
Після смерті Кара-Тете минули встановлені звичаєм три дні. Тож душа небіжчика вже покинула його тлінне тіло. Почалася церемонія поховання.
Тіло перенесли на невисокий пагорок всередині фортеці. Воно було вдягнене в найкраще вбрання й загорнене в розкішні мати з форміуму. Прикрашену пір’ям голову оповив вінок із зеленого листя. Лице, руки й груди небіжчика, намащені олією, не виявляли жодних ознак тління.
Родичі та друзі підійшли до підніжжя пагорка, й раптом, немов диригент оркестру подав паличкою знак до виконання жалібного гімну, в повітрі розлігся дужий плач, стогін і ридання сотень голосів. Ритм цього погребного голосіння був тужливий, важкий і розмірений. Родичі небіжчика били себе по голові, жінки роздирали собі нігтями обличчя, обливаючись більше кров’ю, ніж слізьми. Нещасні сумлінно виконували традиційний дикунський обряд. Але ці вияви жалоби, видимо недостатні, не могли заспокоїти небіжчикову душу, і гнів його, безперечно, вразив би тих, хто залишився живий.
