Кід Родело - Луїс Ламур
Ден Родело обернувся у сідлі і поглянув назад. Там не було нічого. Ані знаку куряви, тільки спокійна краса пустелі після заходу сонця.
Том Беджер притишив ходу коня. Його запорошене обличчя було посмуговане потом.
— Далеко ще до Тінахас-Альтаса? — спитав він.
— Досить далеко, — Родело вказав на невисокі гори, вздовж яких вони їхали. — Ми переберемося через гори отут і спробуємо щастя. Десь там біля Рейвенс-Б’ютта є яма. Інколи в ній є трохи води.
Він поїхав попереду. Шлях не кращий і не гірший, ніж перед тим — ледь помітна кам’яниста стежка завширшки для одного вершника. Вони знайшли водоймище у каньйоні південно-західніше від Рейвенс-Б’ютта. Родело зіскочив на землю.
— На коней не вистачить, — сказав він, — але трохи допоможе.
Він зводив коней до води по одному і повільно одлічував ковтки, поки вони пили, щоб кожного напоїти порівну. Коли коні напилися, у заглибині залишилося води на одну чашку.
Вони покинули Рейвенс-Б’ютт і рушили до півдня пішки, ведучи коней на поводі. Ден Родело вважав, що до Тінахас-Альтаса лишалося десь коло семи миль. Там повинна бути вода, вони зможуть заповнити фляги, а потім напоїти коней знову… Кожна крапля води буде їм потрібна.
— А індіанців нема! — сказав Ховрашок переможно. — Ми відірвалися від них!
Джо Харбін кинув на нього презирливий погляд, але промовчав. Обізвався Том Беджер:
— Не дури себе сам, дитинко. Вони йдуть за нами.
— Ви й справді вважаєте, що вони нас доженуть? — спитала Нора у Родело.
— Вони не поспішають, — сказав він. — Вони можуть схопити нас, але вони чекають, поки пустеля попрацює з нами якийсь час.
Вже у суцільній темряві вони досягли Тінахас-Альтаса і розташувались табором в укритому місці серед скель. Розпалили маленьке вогнище, зварили каву. Нора нарізала скибок бекону зі шмату, купленого серед інших їстівних припасів у Сема Берроуза. Вони були не голодні, тільки виснажені спекою та подорожжю через розжарену пустелю.
Зійшов місяць, і Том Беджер зібрав кілька фляг.
— Треба подивитися, чи там є вода, — сказав він.
Родело пішов попереду. Він тут був тільки одного разу раніше, але знайшов шлях до місця, де якийсь мандрівник залишив мотузку, щоб допомогти тим, хто буде лізти на скелі.
— Нижнє водоймище звичайно наполовину занесене піском, але під ним є вода, — пояснив він Беджерові. — Спробуємо верхні водоймища.
Вода заповнювала заглибину в суцільній скелі, яку за сторіччя вибили падаючі струмені, так що це тепер був майже водоспад.
— Там інколи бувають мертві бджоли, — пояснив Родело, — але це не завадить.
Беджер черпнув долонею води. Вона була холодна і свіжа.
— Аж не віриться. Правда, казали, ніби у цих краях кілька тижнів тому були дощі.
Вони заповнили фляги, потім присіли на скелю біля водоймища, щоб освіжитися прохолодою, і пили — знов і знов.
— Не розберу я, що ти за один, — сказав Беджер за хвилину або дві. — На шпига не схожий, але й не з тих, кого шукають. Ти ж відбув свій строк.
— Вважай мене за людину, що любить гроші, — відповів Родело безтурботно.
— Де ж іще міг би я сподіватися на добрий шмат від п’ятдесяти тисяч доларів?
До речі, — додав він іронічно, — а де б ти міг?
— Отут ти мене спіймав, аміго. Шмат від п’ятдесяти тисяч… Кожен із нас хотів би знати, наскільки це великий шмат…
— Третина, як же інакше?
— Ти думаєш, що Харбіна це влаштує? Врешті-решт, це ж він один здобув усе.
Ден Родело підвівся.
— Краще вже нам повернутися до коней. Добрий ми матимемо вигляд, якщо Харбінові заманеться поїхати і покинути нас отут, чи не так?
Вони злізли униз тим же шляхом, перехоплюючись руками по мотузці й переступаючи ногами по стрімкому схилу кам’яної стіни. Унизу Родело сказав м’яко:
— Томе, ти знаєш не гірше за мене, що розмір долі, схоже, не ми будемо визначати, а які.
— Еге ж, — сказав Беджер похмуро, — для них упоратися з нами — за іграшки.
Ніч була холодна, вони встановили чергу і вартували. За годину до сходу Джо Харбін розбудив їх. На маленькому вогнищі з сухих гілок креозоту вони зварили каву і засмажили бекон. Ще тільки сіріло, а вони вже їхали на добре напоєних конях, і пустеля широко розляглася аж до кордону, тепер уже недалекого.
Скелястий гребінь гір указував їм шлях; пустелю деінде прорізали потворні оголення стародавньої чорної лави. Траплялися кущі креозоту, випадкові агави та чольї.
Сонце ще не піднялося над обрієм, коли Джо Харбін під’їхав ззаду.
— Маємо компанію, — сказав він.
Вони зупинились, щоб подивитися. Далеко позаду було видно тонку цівку диму, що, киваючи пальцем, указувала в небо.
— Що ж, ми чекали цього, — сказав Беджер. — Вони. мусили перевірити декілька маршрутів. Дим покличе їх сюди, — він знову швидко озирнувся. — Не варто їх дожидатися.
Вони рушили далі. Сонце зійшло, починалася денна спека, і вони притишили хід коней. Ховрашкові хотілося гнати, втікати.
— Це повбиває наших коней, хлопче, — лагідно сказав Беджер. — А ці коні нам ще знадобляться.
Вони не бачили індіанців. Родело тільки випадково поглядав назад. Він дивився уперед і у боки, бо індіанці могли з’явитися з будь-якого напрямку.
Вони могли бути й десь попереду, наприклад, повертатись від Затоки.
— Ти відхиляєшся до сходу, — раптом сказав Харбін. — Маєш щось на думці?
— Пінакате, — відповів Родело. — Чи не самий пересічений край по цей бік від пекла, зате там є кілька водоймищ… І кілька місць, де можна тримати оборону в разі потреби.
— Але ж це подовжить нам шлях?
— Не набагато. Затока зараз на південь від нас. Едер-бей, відповідно, теж на півдні.
Деякий час їхали мовчки. Пізніше вони побачили ще один дим на заході.
Коні сповільнили ходу, і коли Родело зіскочив і повів свого коня на поводі, усі зробили так само. І знову Нора опинилась поруч із ним. Тепер її втому було видно. Змарніле обличчя, запалі очі.
— Я й гадки не мала, що це буде отак-от, — сказала вона.
— Пийте, коли тільки буде можливість, — порадив їй Родело. — Обезводнювання починає притуплювати почуття раніше, ніж ви це зрозумієте. Дехто каже, що взагалі не можна пити перші 24 години у пустелі, але це божевілля.
Інші кажуть, що треба пити помалу. Але краще за все випити якнайбільше, коли ви біля води, і продовжувати пити… Тоді будете мати більше шансів пробитися.
— А нам це вдасться,
