Чорна Брама - Віктор Семенович Михайлов
Руки в Андрія огрубіли, на долонях з'явилися великі вузлуваті мозолі. Кілька років тому він часто бував дома в свого однокашника Дими Яблонського. Димина бабуся, — вона викладала в музичній школі, — якось, звернувши увагу на Андрієві руки, заохала: «Це ж руки Паганіні!» Нагорний пригадав це і посміхнувся.
— Ти чого? — думаючи, що Нагорний сміється з нього, запитав Тулупов, маленький, наче аж опухлий від сну рум'яний матрос.
На кожному кораблі завжди є матрос, що стає об'єктом всіляких, часом недоброзичливих жартів. На «Завірюсі» таким матросом був Федя Тулупов. Посміювалися не стільки з його комічної зовнішності, скільки з характеру — хлопець був надміру образливий і самолюбний. У перші дні служби на кораблі Тулупова призначили в наряд на камбуз, і кок, великий жартівник, доручив Феді продувати макарони. Матроси, давлячись сміхом, приходили в камбуз дивитись, як рум'яний Федя Тулупов, ще більше розрум'янившись від натуги, продуває макарони. Федю посилали з каструлею у машинний відділ одержати два кілограми сухої пари. Бакові матроси заставляли Тулупова точити лапи якоря, ютові — мішком розганяти на кормі туман.
Замполіт капітан-лейтенант Футоров за лихі жарти над Тулуповим викликав матросів до себе й суворо їм вичитував. Але Федя був незлопам'ятний і ніколи нікому не скаржився.
— Ти чого усміхаєшся? — перепитав Федя.
— Так, своїм думкам, — примирливо сказав Нагорний.
У цей час, міняючи курс, «Завірюха» лягла на борт, і матросів жбурнуло до дверей.
— На морі чого не трапляється! — тоном бувалого моряка промовив Тулупов. — Мені ось один мічман розповідав: є такі моря — вода від солі важча, ніж залізо. Якір кинуть, а він не тоне! Другий кинуть — теж не тоне! Навколо акули так і шастають. А боцман кричить: «Чого, салаги, дивитесь?! Ану, кидайтесь у море топити якорі!»
— Ти ж казав, Федю, — у морі акули, — нагадав, стримуючи посмішку, Нагорний.
— Нічого не вдієш — служба! — відповів Федя. — Боцман наказує — виконуй!
— Ну, ну, трави, Федю, через клюз помалу! — підморгнувши Андрієві, зауважив Лаушкін.
Він полюбляв морські слівця.
Знову ударила велика хвиля в борт, і матросів знову відкинуло до дверей, які вели на ют.
Нагорний подумав про те, що наверху зараз хвилі вдираються на півбак до самого хвилеріза… Думаючи про хвилю, Андрій чомусь згадав оркестрову раковину в міському парку, в якій по вихідних днях грав духовий оркестр. Ця раковина надзвичайно схожа на велику оскаженілу хвилю.
Думки Нагорного обірвав боцман. Ясачний нечутно підійшов до них, узяв з рук Андрія кранець, причепливо перевірив, як той обплів його, потім, глянувши на матросів, звелів:
— Нагорний, дозорним! Стати на вахту в першу зміну. Одяг штормовий!.
Повторивши наказ, Нагорний спустився в кубрик, надів стьобані штани, гумові чоботи, теплу куртку з капюшоном і піднявся на півбак.
Вітер гнав велику океанську хвилю. Високо здіймаючись, вишкіривши зуби пінистого гребеня, вона хлюпала в ніс корабля і, ще не втративши пориву, розбивалася об хвилеріз, обдаючи гармату й надбудови півбака бризками, що замерзали на льоту.
Тримаючись за штормовий леєр, Нагорний вдивлявся в обрій, який то відкривала, то закривала висока хвиля. Кожен новий пінистий вал з гуркотом і свистом обвалювався на півбак, підкочувався назад, стікав через шпігати й знову з ще більшою люттю кидався на корабель.
По коліна у воді, ніби аж заледенівши на вітрі, Нагорний ніс вахту. Його вії й брови вкрилися інеєм. Вітер боляче бив в обличчя твердими крупинками снігу.
В ту мить, коли над форштевнем здіймалась нова хвиля, Нагорний інстинктивно заплющував очі, і удар хвилі викликав відчуття яскравого спалаху. Після чергового удару, від якого аж дух забивало, він розплющив очі й побачив серед неспокійних хвиль і косматих хмар ледь помітний червоний вогник.
«Здалося», — подумав Нагорний, але вогник знову спалахнув, і новий вал крижаної води навалився на нього і потягнув за собою. Андрій покотився по палубі, перелетів через хвилеріз, боляче вдарився об гармату. Підхопившись, він учепився руками в гриб вентиляційного отвору і, охоплений єдиним почуттям обов'язку, крикнув:
— Ліворуч п'ять бачу червоний вогонь!
У цей день дрифтерний сейнер[11] з моторно-риболовецької станції порту Георгій вийшов у море на розвідку риби.
О чотирнадцятій годині радист піднявся в ходову рубку і передав капітанові штормове застереження:
«Через п'ять-шість хвилин у сімдесят четвертому районі передбачається посилення північно-західного вітру до шести-семи балів».
Капітан риболовецького судна Михайло Григорович Вергун був маленьким, щупленьким чоловічком. Найпримітнішими в його зовнішності були очі. На темному, зморщеному, задубілому від морського вітру обличчі вони були ясно-голубі, по-дитячому чисті.
Вергун прочитав радіограму і пішов у штурманську рубку. Подивившись на карту, він тицьнув пальцем у район Гончаківки і сказав штурманові:
— Перечекаємо. Визначайся, Кузьмичу.
Олександр Кузьмич Пліцин — молодий моряк, який тільки торік закінчив Мурманське морехідне училище, вже навчився розуміти небагатослівну мову свого капітана.
Штурман визначив своє місце на карті й проклав курс.
«Вайгач» розгорнувся і пішов до затоки Західна Клюєвська.
Трохи згодом до рубки ввійшов помічник. Він довго стояв, м'явся і, нарешті, наважився:
— Михайле Григоровичу, ідеш у Гончаківку?
— Знаєш, то чого ж питаєш? — пробурчав Вергун, його все більше починало непокоїти море. Він виходив на місток, пильно вдивлявся у потемніле небо.
— Може, зійдемо на берег?.. — почав Щелкунов.
— А навіщо?
Вергун добре знав, що в Гончаківці помічник поповнював свої запаси спирту.
— Хліба свіжого візьмемо, бо в нас уже черствий, команда лається, — схитрував помічник.
— На
