Чорна Брама - Віктор Семенович Михайлов

Клебанов попросив дозволу і, трохи відчинивши кватирку, закурив. Сизі голуби, посідавши на вікні, галасливо туркотіли й метушилися. По-весняному теплий вітер ворушив занавіски на вікнах. За головним корпусом управління протягом цих кількох днів виріс новий, восьмий поверх житлового будинку. Ліворуч у ніжному серпанку височіли стріли баштових кранів. Забираючись все вище на передгір'я, місто будувалося, з року в рік ставало розкішнішим і красивішим, а тут… Клебанов мимоволі глянув на шпигунське «хазяйство», що лежало на столі, і день, здалося йому, втратив свою ясну, весняну свіжість.

Коли вони приїхали в госпіталь, черговий лікар ще у вестибюлі попередив полковника:

— Стан хворого тяжкий, головний лікар просив вас укластися в десять хвилин.

Полковник похмурнів і, не відповівши, попрямував до сестри-хазяйки. Білого халата на його зріст не було. Стягнутий на спині зав'язками, тісний халат заважав Раздольному і посилював роздратованість.

Раздольний ішов довгим коридором госпіталю й лаяв себе: роздратування було поганим порадником у допиті, який мав зараз відбутися.

Коли полковник у супроводі капітана ввійшов у палату, він уже був зовсім спокійний і певний, що протягом даних йому десяти хвилин одержить усі потрібні відомості.

Високо покладений на подушках, Благов напівсидів, його великі натруджені руки з короткими пальцями лежали поверх ковдри. Погляд бляклих, колись голубих очей мляво ковзнув по обличчю полковника.

— Покурити б… — прошепотів він.

З дозволу полковника Клебанов подав йому коробку «Казбека».

Благов узяв цигарку, розім'яв її в пальцях, що не гнулись, прикурив і, глибоко затягнувшись, заплющив очі.

— Я хочу, щоб ви добре зрозуміли своє становище, — сказав полковник. — Вас затримано на судні, яке належить до Гамбурзького порту. В списку команди і пасажирів судна ваше прізвище не значиться. Командировочний документ, виданий Петрозаводським геологічним інститутом, — фальшивий. Такого інституту в Петрозаводську нема. Що ж до паспорта, то він справжній, але для вас було б краще, якби і він був підроблений. Паспорт викрадено у Благова шістнадцятого січня минулого року при обставинах, що погіршують ваше становище. Ось фотографія справжнього Благова Василя Васильовича. — Полковник показав фотографію. — Попереджаю: будь-яка спроба ухилитись від правди й заплутати слідство значно погіршать ваше і так погане становище. Ви будете відповідати?

— Так… — коротко кинув Благов після паузи.

— Ваше справжнє ім'я та прізвище?

— Непринцев Юхим Захарович. Ще одне ім'я дали мені «благодійники»… Умовне…

— Кличку?

— Нехай… кличку… Мені тепер однаково. Дали мені кличку «Пауль».

Клебанов вів протокол допиту.

— Рік і місце народження?

— Село Високе, Миколаївського району… Народився я в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році…

— Вам тридцять дев'ять років? — недовірливо перепитав полковник.

— Тридцять дев'ять років, — гірко повторив Непринцев. — Життя. Тільки за останні шість місяців, у школі пана Лермана, я трохи прийшов до пам'яті. Вісім років я не бачив сонця. Коли спускався в шахту, воно ще не сходило, коли повертався, надворі вже була ніч. Починав у Шарлеруа, і, здається, нема жодної шахти, де б я не працював.

Непринцев розповідав швидко, як людина, котра боїться, що їй не вистачить часу сказати найголовніше, потаємне, про що більше не можна мовчати.

— У п'ятдесят четвертому я захворів, і компанія викинула мене на вулицю. Три роки харчувався покидьками з міського смітника. Всі ці роки на чужині я тільки й думай про те, як повернутися на Батьківщину. Я завербувався до них, щоб повернутися додому. Знаю, тепер ви мені не повірите. Якби мене не знайшли в трюмі, я все одно прийшов би сам і розказав би всю правду.

— Повіримо ми чи не повіримо, — сказав полковник, — залежатиме від щирості ваших зізнань. Яке і від кого ви дістали завдання?

— Завдання дав мені доктор Лерман. За допомогою спеціального телевізійного пристрою він стежив за кожним моїм кроком, але я його ніколи не бачив, тільки чув скрипучий голос. Навіть прізвище шефа я узнав випадково — проговорився на аеродромі Шраммюллер, що супроводжував мене. Шефа я звав доктором, і це все, що я про нього знаю. Вони не дуже мені довіряли. — Непринцев гірко всміхнувся. — Тому й завдання я дістав, як сказав шеф, «наростаюче». Капітанові судна було доручено висадити мене на узбережжі затоки Трегуба. Орієнтуючись по компасу і карті, я повинен був вийти до висоти 412. Її звуть Чорною Брамою.

Раздольний і Клебанов непомітно перезирнулися: Чорна Брама за короткий строк не вперше приковувала до себе увагу ворога.

— На цій висоті рівно опівночі, — розповідав далі Непринцев, — я повинен був протягом п'ятнадцяти хвилин, через рівні інтервали часу, передавати свої позивні «Гермес», потім переходити на прийом. Це було перше завдання. Друге я мав дістати по рації. Коли виконав би друге завдання, мені дали б третє.

— У чому полягало друге й третє завдання?

— Не знаю. Одного разу я спитав про це, але мені відповіли, що я, мабуть, скучив за сніданками з помийниць. Більше я не ставив питань…

— До чого вас готували?

— Мене вчили працювати на рації, шифруванню і дешифруванню. Я вивчав тайнопис, орієнтування на місцевості, фотозйомку віддалених об'єктів за допомогою спеціальної камери. Годинами я просиджував у зарослях глоду на одному з Фрізьких островів і фотографував усі кораблі, що проходили. Якось мене послали на рибальському траулері у відкрите море, і я, лежачи в шлюпці, підвішеній на талях, під брезентом, фотографував військові кораблі під час їхнього військового навчання. Але особливо шеф спеціалізував мене на роботі з лічильником Гейгера…

— Про лічильник розкажіть докладніше, — сказав полковник.

— Мене висаджували на острови майже одразу після того, як їх обстріляли під час навчання військові кораблі. Я мусив за допомогою лічильника визначити залишки радіації. Цим тренуванням керував американець, я узнав його прізвище в останній день… Зараз я пригадаю… Якщо хочеш не забути, то обов'язково забудеш… Я записав.

— Кенгсбері? — запитав Клебанов.

Непринцев здивовано глянув на капітана.

— Цілком правильно, Кенгсбері. В думці я називав його «Хіросіма». Я знав кількох поляків: безробіття й голод штовхнули їх