Галка - Павло Федорович Автомонов

Всі випили і стали їсти вінегрет.

Василь дістав шпротину, що пахла димом, і поклав мені на тарілку. Востаннє доводилося куштувати шпроти влітку сорок першого, десь на фронті, на річці Лузі.

— Одному з вас доведеться осідлати залізницю, що веде з Луги на Ленінград, а другому — шосе. Ваш резидент, — кивнув Іван Сергійович на Оскара, — забезпечуватиме відомостями, згуртовуватиме агентуру, без якої неможливо чітко стежити за пересуванням фашистської техніки у напрямку фронту і від фронту. Будете жити не в лісі, а у своїх людей, поблизу залізниці й шосе…

Іван Сергійович витер руки й дістав з планшетки фотографію вродливої, з буйним волоссям дівчини, у погонах сержанта, з орденом «Червоної Зірки» та медаллю «За оборону Ленінграда», і подав мені.

— Яка?..

— Гарна! — відповів я і передав фото Василеві.

Той схвально похитав головою:

— Хо-ро-ша! Але що це могло значити, Іване Сергійовичу?..

— Галка буде жити, вірніше переховуватися з рацією, у батьків цієї дівчини. Завтра я вам привезу топографічну карту, на якій позначений навіть будинок її рідних. Житло це на околиці містечка, біля шосе. Прийдеш, Галко, вночі і постукаєш у вікно. Люди будуть наполохані, стривожені несподіваним візитом невідомого…

— У якій одежі буду?

Чоловік зі шрамом поклав свою п'ятірню на мою голову і став зачісувати волосся набік.

— Зачіску ти зміниш, щоб поменшав лоб. Будеш у цивільній одежі: сорочка-косоворотка, піджак розміру, який ношу я. Матимеш німецький паспорт, у якому красуватиметься відбиток пальця і твоє фото. Про всяк випадок ми замаскуємо тебе під писаря управи, який завітав у місто. От тільки будь там обережний з цим якірцем, — кивнув він на мою ліву руку.

— На ту пору вже буде зовсім холодно і можна в рукавицях! — додав Василь.

— Галка постукає у вікно крайнього дому і скаже, що в передача від їхньої Олі. Вони не повірять. Можливо, гнатимуть тебе під три чорти. Однак ти повинен знайти з ними спільну мову. Я розповім про деякі найпам'ятніші моменти з життя Олі вдома, а на довершення, коли тебе впустять у сіни, покажеш її фотокарточку. Які мама чи батько залишаться, байдужими, побачивши зображення доньки, та ще й нагородженої орденом! Оля передає вітання, і скоро вони зустрінуть її у визволеному місті. Потім попросиш, щоб вони прихистили тебе з радіостанцією десь у льоху або на горищі хліва, — розпланував по деталі Іван Сергійович.

— Іване Сергійовичу, а наші війська розпочнуть наступ на Ленінградському фронті? — запитав Оскар.

— Група і посилається, щоб забезпечити підготовку і наступ військ Ленінградського фронту. Наші на півдні вже форсували Дніпро, а тут — облога! Будь-що її треба розірвати, розгромити німецьку групу армій «Північ» і повести наступ на Лугу, на Псков, Нарву і далі в Естонію й Латвію.

— А де ж моє місце? — запитав лейтенант Василь.

— На залізничній станції. Там є наш знайомий. Він допоможе тобі законспіруватися з рацією. Рух поїздів повинен бути у тебе, мов на долоні. Та у нас ще буде час домовитися до найдрібніших деталей. Але вже зараз ви повинні переселятися туди уявно, продумувати випадки, що можуть там виникнути, вжитися у свої нові біографії так, щоб у ці легенди ви повірили й самі! Менше думайте про страх, про можливість провалу, здолайте в собі боязкість! Ви воюватимете на своїй землі, за діло справедливе. Настроюйте себе на борців, а не на плаксіїв! Певна річ, буде тяжко. Якби було легко, то ми б не запрошували до себе добровольців, а посилали б людей з будь-якої військової частини, аби тямили вони в радіосправі, у розвідці…

— Ясно! — сказав лейтенант Василь.

— Раз ми вже сюди прийшли, то які можуть бути інші думки, Іване Сергійовичу? Але є борці, а ми звичайні собі. Та ще й жодного разу не стрибали з літака! — висловив я побоювання.

— У Ленінграді тісно, щоб здійснювати тренувальні стрибки. Як процес, стрибок не вартий боязні! Складніше те, куди ти приземлишся. Свої люди там вас зустрічати не будуть… — сказав Іван Сергійович. — Вип'ємо за ваших матерів, за дружину Оскара, за твою дівчину, Галко. Вір, що вона десь є і тобі залишається відданою! За твою наречену, Василю! Певен, вони і в цю хвилину думають про вас. Хай гріють ваші серця їхні думи, і вам тоді стане легше у вашій роботі, що так потрібна всьому нашому фронтові, нашому командуванню, нашій перемозі!

Цей суворий чоловік зі шрамом на. щоці сьогодні, як ніколи, розкрився. В розмові Іван Сергійович намагався підкреслити значимість майбутньої роботи, мовби переконував кожного, що всі ми оті солдати, від яких залежить життя тисяч і тисяч людей на фронті в час майбутніх великомасштабних військових операцій.

Як все-таки стосунки цього старшого офіцера, можливо полковника, були не схожими на відносини офіцерів з підлеглими у запасному полку! І не тому, що Іван Сергійович говорив як рівний з рівним зі мною, з удаваним старшим лейтенантом. Він розбуджував нашу уяву, вселяв гордість за своє «я», тобто за своє місце на війні, бо від того місця залежали і тисячі життів наших воїнів, і успіх військових баталій. А це ж надто багато! Мабуть, тому командування і не квапилося з нашою підготовкою, бо вже ж три місяці, як я в розвідвідділі штабу фронту. Та хіба таких, як я і Василь у них одиниці? І важливо командуванню, щоб всі там діяли напевне, з толком, з повною віддачею і великою відповідальністю. Тому таке й довір'я і така шана бувалого розвідника-ветерана, з поміченою десь у сутичці з ворогом щокою» до нас, салаг, як сказав би мічман Непран.

«А що сказав би старший сержант Мамонько з цього приводу? — раптом пригадалося. — Де