Галка - Павло Федорович Автомонов
— Розвернемося і тут! — сказав я, аби що відповісти.
— Люди кажуть, що сьогодні наші візьмуть Київ. Оце буде подарунок до Жовтневих свят!
— Повинні взяти Київ…
— А ви, товаришу старший лейтенант, мабуть, з України?
— Так. Але в Києві ніколи не був.
— Зате в Ленінграді побували! — тяжко зітхнув перукар і змовк, думаючи про пережите і, напевне ж, про смерть когось із своїх.
Кілька годин я ходив по осінньому місту, мов сновида. Та ще погода якраз під настрій. Низький туман повис над вулицями. Віддалік будинки нагадували затоплені скелі. Мряка, здавалося, проникала в саму душу, від чого було сумно і безнадійно. Думав про Василя й Оскара. Невідомо, кого до них пришлють третього. Але вже відомо, що другого Галку Вася не зустріне у житті. Ми ж не просто подружилися, а встигли взнати душу один одного. Ця обставина й змусила нас обох назватися по імені, коли цього зажадав Іван Сергійович. Це важливо для роботи у ворожому тилу у групі з трьох осіб. 1 ось наші плани, надії діяти разом й допомагати командирові Оскару тепер залишаться десь позаду: радист Галка уже чужий!
Повернувся я, коли вже давно стемніло. Як і вперше на цій квартирі, кухонний стіл був застелений білою скатертиною, і на ньому у тарілках розставлені страви.
Оскар, Василь і Іван Сергійович уже чекали на мене. Наперебій вони стали вигукувати:
— Київ наш!
— Війська Першого Українського фронту…
— Під командуванням Ватутіна оволоділи столицею України…
— Вітаємо тебе! Залишилося взяти ще п'ять столиць — Мінськ, Вільнюс, Ригу, Таллін і Кишинів… — збуджено говорив лейтенант Василь.
— І, мабуть, десяток столиць інших держав і самий Берлін! — сказав Іван Сергійович. — Тож сьогодні початок. Кінець ще далеко!
Старший лейтенант Оскар та Іван Сергійович пішли в іншу кімнату, до буфета. На кухні залишилися Василь і я.
Губи у Василя скривлені, ніби від болю. Очі налиті слізьми. Так, у сірих Василевих очах, які подовгу можуть не кліпнути, я помітив якусь нерішучість, розгубленість і ще те, що люди називають вірністю. Це означало, що я з ним був справжнім побратимом, хоча в бою, в десанті побувати ще й не довелося.
— Ти що, Васю?
— Сльози самі по собі. Некеровані, як і радіохвилі, бо почують їх і свої, і німці. Мені важко буде без тебе. Мені здається, що ми з тобою ось уже три місяці, як народилися близнюками і не можемо один без одного й у ворожому тилу. Без тебе я там загину..! — ледь чутно мовив Василь.
— Що ти говориш?
— Вірити у такий фінал не хочеться, а передчуття є! Однак ти помовчуй, а то полковник…
— Який полковник?.. Звідки ти знаєш, що Іван Сергійович полковник?
— Микола казав, а той знає більше, ніж ми…
— Нащо мені говорити про те, що в тебе на серці! Когось же пришлють. Звичайно, гарного хлопця!.. Ситуація! Скільки було обговорено, плановано, і все для мене розвалилося, мов хатина під важким танком КВ. Вже не доведеться корчити із себе писаря управи, коли жандармерія зажадає документи, не передати батькові й матері фото Олі з орденом і медаллю. Та що вдієш, Васю…
До кухні зайшли Іван Сергійович і старший лейтенант Оскар, принесли чашки. На плиті тим часом кипів великий чайник і парувала в каструлі каша, що її Оскар заправив тушкованою свининою. Запахло лавровим листом і чорним горошковим перчиком.
Вони сіли, але не як тоді, коли вперше вечеряли у цій хаті. Я між Оскаром і Василем. День 6 листопада був воістину історичний і тому, що це була 26-та річниця пострілу з крейсера «Аврора», і тому, що війська Першого Українського фронту повернули Батьківщині найдавнішу столицю Русі — багатостраждальний Київ. А тут якийсь випадок змінює кермо моєї долі.
Хтось потеленькав у дзвоник. Василь відчинив двері. Увійшов шофер у цивільному одязі й сказав Іванові Сергійовичу:
— Дозвольте?.. Машина вже стоїть на вулиці.
— Хочеш, перекуси? Час ще є. Хай хлопці побудуть разом…
Вже який раз дивувався я оцій зовні суворій, з шрамом на щоці людині. Скільки у полковника батьківського тепла, якого я так мало пізнав, бо батько помер, коли мені було чотирнадцять, та й просто я тоді не помічав цього. Батькове тепло відчуваєш потім, після його смерті, коли виростеш сам. Тепло те, як струм в акумуляторі, віддається довго ще й довго, а може, і все життя, якщо велика сила душі була в батька. Тому кожен порух, кожна фраза Івана Сергійовича, на зразок: «Нехай хлопці побудуть разом», залишається у пам'яті, западає в душу.
— Ви і над тією групою начальник? — запитав я.
— Там інший.
— Угу…
Та ось ми присіли перед дорогою. Я дивився на своє ліжко, дбайливо заправлене Василем, бо так акуратно, як він умів, я не заправляв. Все-таки ота розхристаність, за яку ганяли у запасному полку, відчувалася і на заправленому ліжку. Василь же те робив мені потай, і навіть Іван Сергійович думав, що так заправляю свою постіль я. А може, удавав, що не помітив того чужого старання? Чи вбачав у цьому взаємовиручку на перших сходинках дружби.
На вулиці довго не затримувалися. Обнялися, поплескали один одного по плечу, і я сів у машину. Неймовірно було жаль чомусь Василя. Нащо він говорив про оте передчуття?
