Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Отже, вважаємо питання вирішеним, — аж нарешті Петлюра сів. — Тепер, я глибоко переконаний, потрібен спільний штаб, якому повинні бути підпорядковані обидві армії. Я б титулував його так — Штаб Головного отамана. Ви не проти, пане диктаторе? Чи маєте якісь свої міркування?

— Та що там назва! Аби план наступу добрий склали.

— Я за те! І, не гаячи часу, — в наступ! Летичівський, Літинський і Бердичівський повіти настільки багаті хлібом, збіжжям, фуражем, цукром, що їх запасів вистачить на всю Галицьку Армію.

— Дай, Боже! Стрільці чекають…

— Треба, щоб перший і третій ваші корпуси підтягнулися ближче до Жмеринки, щоби провадити наступ уздовж залізниці Жмеринка — Козятин, — і Петлюра замовк, вичерпався.

Коли Петрушевич пішов, поринув у свої плани, навіяні йому штабістом полковником Капустянським: якщо Денікін веде головну операцію на Москву, то треба умножити йому повну свободу руху і скупчення його головних сил на напрямку Харків — Курськ — Орел… Тим часом Українська армія — його, Головного отамана, армія — звільняє від червоних Правобережжя і надійно займає своїми відділами напрямок Київ — Ніжин, а як потрібно, то й Київ — Чернігів… У кожнім разі забезпечує лівий фланг Добровольчої армії… Щоби створити сильну загрозу Москві з заходу, Польська армія своїм правим крилом просувається на Дніпро до Річиці, знявши свої дивізії із зовсім безпечного українського фронту… Звідси через Гомель іде шлях Брянськ — Москва, центром погрожує великому наполеонівському шляху Мінськ — Смоленськ… Тоді, цілком зрозуміло, умови для наступу Денікіна значно полегшали б, сили для удару збільшилися б і…

— …і з упевненістю можна сказати, що це дозволило б знищити червоних, — із задоволенням докінчив Капустянський. — Українська армія своїми бойовими чинами спричинилася би до звільнення України від червоного терору, а великою своєю військовою допомогою склала б сприятливий грунт для остаточного розв’язання своїх державно-національних інтересів.

— Крім того, — Петлюра хотів, щоб полковник і його послухав, — наша армія, отримавши військову техніку Антанти, розгорнула б свої кадри до чотириста-п’ятсот тисяч і забезпечила б Соборній Україні можливість вільно виявити свої бажання на Українських Установчих зборах і домагатися їх здійснення.

— Доречно було б, щоб усіма операціями взялася керувати Антанта, позаяк більшовизм є чинником світового масштабу, загрожує перед усього самій Антанті. Отже, урегулювати наші відносини з білими мусять саме представники Антанти.

— Але як це зробити, пане полковнику?

Серпень був у розпалі. Вночі падали зорі, вдень — придніпрянці і галицькі стрільці, а довкруж усе та ж земля Подільська з її тихими річками, вишневими садочками, сплюндрованими селами та згорьованими людьми — згусток пекельного болю.

— Чого ви тут нудитесь? — звідкись навинувся Вайда. — Та йдіть собі! Куди хочете йдіть, набудьтеся вволю. Тільки недалеко, бо в разі чого — закличу.

— Справді…— Оксана благально поглянула на Ярослава, боячись, що він з якихось причин відмовиться.

— Та можемо йти, — сказав Ярослав і взяв її за руку.

— Може, до лісу? — дві ніжних краплі погідного неба були зараз чисті-пречисті.— Боже, я так люблю ліс! Зараз там багато грибів…

— І бродяг.

— Не підемо?

— Я кажу: багато бродяг. Але ходім.

Деякий час вони йшли мовчки. Часом Оксана ніжно прихиляла голову до його передпліччя, щораз даруючи дві ніжних краплі погідного неба у чорному віночку, вона неначе боялася розплескати свою радість — радість цієї зустрічі. Вона ж бо, ця зустріч, така вимріяна, і Оксані жаглося, аби Ярославові було з нею приємно, затишно, гарно, — вона до памороття його любила.

— Коли б ми були в Житомирі, я повела б тебе до скелі Сокола, — тихо й мрійно засокотала Оксана.

— Мені все одно, я там нічого не знаю.

— Так, повела б до скелі Сокола. Ми вибралися б на кам'янистий берег Тетерева, де висне над водою подоба людської голови, вибита з граніту…

— Це було б романтично…

— Кажуть, коли вороги обложили замок, то житомирці довго відбивалися… — Оксана не вловила в його словах глуму. — І тоді…

— Чим відбивалися? — безпорадно перепитав Ярослав. — Наскільки мені відомо, житомирський замок мав чотири гармати, а з челяді двоє мужиків з жінками і троє малих дітей. Хіба що волів було п’ятнадцять… Єдине, що поробили в замку, — підземні ходи. Як тхори, ховалися завше в нори. Інколи доходило до того, що була справною лиш одна гармата. Взагалі, у твоїх земляків є одне болюче бажання — бачити себе велетами й вважати, що світ почався з Житомира. То що там далі було?

— Не хочу… — Оксана образилась.

— Не гнівайся, — попросив Ярослав. — Вибач за хамство… Але в мені заговорив історик. Більше не буду! Ну пробач!.. — він поцілував її в щоку. — Мабуть, мені дуже все набридло.

Проте вона не одразу обізвалася, а довго й німотно дивилася собі під ноги — перегодя все ж продовжила оповідь: за легендою, Сокіл залишився сам у фортеці, відтак на коні вирвався, щоб зібрати сили на ворогів, але ті наздогнали його на березі Тетерева, пронизали стрілою. Він упав з конем у ріку, а на скелі зосталася його голова — мужня, направлена вперед, де мали бути ті, котрих хотів привести, аби знищити ворогів… На той скельний берег щодень приходила його кохана, — Оксана врешті оживилася, — вічно сумна, а далі не витерпіла й з туги кинулась у вир. Там, де вона вистоювала, тепер ростуть берізки — застиглі її подруги.

— Зворушливо…

— Ти, як завжди, кепкуєш.

— Зовсім ні,— на цей раз Ярослав дійсно не глузував. — У легендах немало правди. А ще більше бажань. В них мудрість і жага людська, — він обійняв її.— Справді, Мавко. І давай сядемо на цій ось галявині, під цими ось берізками…