Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Наступ на Проскурів почав Січовий корпус полковника Коновальця. Сам. Без інших. Як часто траплялось, запорожці знов спізнилися на день… Та все ж 27 липня вони разом із Січовими стрільцями зламали опір противника, вийшовши на лінію Скаржниці — Андріївці — Райківці, а кіннота захопила Кудринці та переправи через Самець. Тим часом II галицький корпус трьома бригадами наблизився до лінії Міхал-Поле — Мазники — Охримівці — Зіньків. Наступного дня наступ продовжувався. Не без успіху. Запорожці натискають на Проскурів, зав’язують бої за переправи на Самці. На поміч їм командування кинуло бронепоїзди, які обстріляли і сам Проскурів, і станцію Гречани. Січові стрільці Коновальця впритул наблизилися до Чорного Острова, стягнувши всі три бригади в район Міхал-Поля для захисту Деражнецького напрямку й на шосе Ярмолинці — Проскурів, — 4-та бригада вже атакувала передмістя Проскурова.
Загальний штурм Проскурова тривав і 29 липня: з самісінького досвітку, а подекуди — ще звечора, безперервно. Нарешті о сьомій годині ранку Чорні Запорожці і частини 7-ї дивізії прорвалися в місто. Водночас тільки з іншого боку вмарширувала туди і 4-та галицька бригада, якій ворог чинив незначний опір.
Чорні Запорожці продовжували переслідувати червоних, б’ючи та женучи їх на Заруддя, — більшовики висадили міст через Буг. Січові ж стрільці нічною атакою — після впертого бою, в якому захопили кулемети і полонених, — здобули Чорний Острів, і червоні в паніці почали тікати на північ. Січовики, переслідуючи їх, спрямували свої сили до Бугу, а галичани 30 липня обсадили всі його переправи — від Ярославки до Орлинців.
Розбитий ворог відходив…
Зовсім по-іншому склалося під Жмеринкою та Вапняркою. Хоча отамани Тютюнник і Божко почали наступ на Жмеринку вчасно, захопити місто не вдалося: його надійно захищало три бронепоїзди, щитом — загорожа з колючого дроту, до того ж з Києва прибула підмога — школа червоних командирів. Зате підполковник Удовиченко здобув Вапнярку: славетна перемога славетної непереможної 3-ї дивізії… Так оцінили цю операцію штабісти, — командування Наддніпрянської Армії на якийсь час перевело подих.
А польська армія, отримавши від Антанти, чи то пак Мирної конференції, мандат на Східну Галичину, головними силами вийшла тим часом на правий берег Збруча. І закріпилася на ньому, готова кожної хвилі сповнити волю своїх французьких меценатів, щоб ринути далі на схід… Та Петлюру і його командування таке сусідство не конче турбувало, навпаки, вони цілком усвідомлювали собі, що для остаточної перемоги над Червоною Армією потрібен контакт з іншими протибільшовицькими угрупованнями. Інша річ — сусідство Денікіна, його Добровольчої армії, котра окупувала ледь не все південне Лівобережжя, — їхні, власне, ідейні засади: єдина неділима Росія… Нахил до грабунків, здирства і погромів. Бралося до уваги й те, що ця армія в значній мірі складалася з найкращої в світі козачої кінноти — донців і кубанців, котрі нещадно винищували все, що ставало їм упоперек дороги. І все ж Петлюра сподівався, що Антанта і Денікін зорієнтуються в стратегічно-політичній ситуації на Україні, надіявся, що українську армію буде вжито як активний чинник на протибільшовицькому фронті, а Правобережжя — яко базу для наступу…
Вайда не був причетний ні до боїв, ні до кулуарних розмов чи позакулісних інтриг — наполіг-таки, аби його відпустили на фронт, однак йому дали сотню не у другому корпусі, де служив до поранення, а в третьому генерала Кравса, котрий, як і перший, перебував на відпочинку, впорядковуючи самого себе. За ординарця Антон узяв Дударика — хлопець він кмітливий, щирий, надійний, служитиме чесно; в новому мундирі Петрусь виглядав навіть елегантно, стрункий, підтягнутий, револьвер при боці, а не за пазухою, — Антон милувався ним.
— То ти вже прочитав «Князя Ярослава Осмомисла»?
— Наполовину… — по-дитячому зирив голубими очками. — Я читаю дуже поволі, щоб насолодитися…
— Ну читай, читай. А які новини?
— Голошу слухняно! Більшовики відходять.
— То й добре — менше втрат.
— Довідатися щось про Таню? — Петрусь якось натужливо подивився щирими очима на Вайду.
— Можна, — не відразу погодився той.
Йому хотілося її бачити і не хотілось — хотілось, бо любив, не хотілось, бо хоча її санітарна частина розташовувалася неподалік, однак же на очах стрільців кохатися-любитися не зовсім пристойно, крім того, їй треба доглядати поранених. Та Петрусь вже зник, і Вайда підвівся, обійшов стрільців — усі вечеряли під тихими вербами. Він привітався з кожним гуртом, побажавши «смачного», й повернувся на заросле лопухами подвір’я похилої хатини, що служила ніби штабом його сотні,— пожильці її — двоє стареньких — тиждень тому водночас повмирали, односельці похоронили їх на цвинтарі, а маленька хижка тепер пустувала. І Вайда облюбував її. Чомусь саме її. Чи — що на березі ріки, чи — що пусткою була, — не знав! Так часто буває, що людина не годна пояснити свого вчинку, все інколи приходить саме по собі. Може, ця нещасна хатина нагадувала йому рідну Галичину, може, служила якимсь символом, може, закликала оборонити її від напасті — він справді не знав.
— Я знайшов її,— вернувшись, з якоюсь радістю сповістив Петрусь. — Вона прийде.
— Дякую, — кивнув Вайда. — Можеш відпочити.
— Я не змучився.
— Покупайся…
— А ви не будете?
— Потому.
Але Вайда відразу передумав. Не варто відкладати, бо коли прийде Таня, буде не до купання. А вода, крім того, освіжить. І Вайда роздягнувся. Побачивши в річці командира, стрільці і собі пострибали. Вода справді освіжила. Антон вийшов на
