Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

багнетів і шабель, 158 гармат, 546 кулеметів. В Наддніпрянській Армії три регулярні групи: Січові стрільці, Запорізька, Волинська і четверта повстанча, так звана Київська. Опріч того, до її складу входять дві окремі дивізії — 3-тя і 9-та Залізнична. Запорізьку Січ — дві дивізії — до уваги не беремо: вона в стані формування. Разом 29—30 тисяч і 5 тисяч мобілізованих, але вони поки що не влилися в бойові частини. Разом буде 34–35 тисяч багнетів, з них 15 тисяч шабель, 149 гармат плюс 28 гаубиць, 533 кулемети, 9 бронепоїздів, 26 літаків, 4 радіостанції.

— Наскільки я зрозумів, наші сили мало не вдвічі переважають сили Петлюри? Про організованість змовчу.

— Виходить, так, — потвердив Шаманек.

— А мені здається, пане генерале, — Поточняк обережно прилучився до бесіди, — петлюрівські дані перебільшені…

— Щодо нас?

— Щодо них! А щодо нас — заменшені.

— Не будемо, однак, шукати зараз уточнень, отамане, — порадив-застеріг Тарнавський. — Користі воно не принесе. А чвари перед офензивою ні до чого. В кожнім разі, маємо сили достатньо, аби Українська армія без нічиєї допомоги звільнила Правобережжя.

— Цілком, — підтвердив Шаманек.

— А що ж більшовики?

— На півдні оперує Чотирнадцята їхня армія в складі,— поволі доповідав Шаманек, — 45-ї, 47-ї і 58-ї дивізій плюс окрема інтернаціональна бригада, матроські відділи та залоги різних етапів і міст. На Київському і Коростенському напрямках — якщо вірити Штабу Головного отамана — поки що біля двох дивізій, вже досить знесилених нашим успішним наступом. Це приблизно 12 тисяч багнетів і шабель, а Чотирнадцята армія має, як доносить петлюрівська розвідка, 18–20 тисяч люду.

— Отже, полковнику, яке резюме?

— То школяр зрозуміє-вичислить, що наші людські ресурси переважають удвоє. Але як воно виглядатиме в бою, передбачити не беруся.

— Гаразд, продовжимо розмову після того, як ви бодай годинку перепочинете, бо я по ваших очах бачу, які ви втомлені. І ви, Поточняк, поспіть, а вранці… не забудьте добре помити вуха. Тільки холодною водою. Як свідчать знавці, там повно таких точок, від яких, якщо їх помити холодною водою, людина збадьорюється…

— Неодмінно помиємо, пане генерале, — посміхнувся Анатоль. — Дозвольте мені зайнятися перенесенням Штабу Галицької Армії до Жмеринки. Даруйте мені, але тут, під боком Диктатури, всі почуваються скуто, виглядає так, перепрошую, ніби людина їсть, а над її головою хтось, заглядаючи в тарілку, безперестанку бубонить і бубонить.

— Ви влучно сказали, отамане, і добре підмітили, — похвалив Тарнавський. — Хвалю за ініціативу! Завтра ж відбуду до Жмеринки.

— Тобто сьогодні?

— А, — Тарнавський кинув оком на настінний годинник, що чемно, розмірено цокав. — Це вже скоро сіріти почне…

— Ще не скоро, бо тільки перша, — і собі поглянув Шаманек, — одначе до світанку треба очистити мозок від намулу.

— Усе, лягаємо! — Тарнавський підвівся.

У бічній кімнатці, де він жив з сином, не засвічував світла — крався до свого ліжка навшпиньки, щоб не розбудити хлопця.

— То що ви порішили, тату? — виразно спитав Омелян.

— Ти не спиш?

— У такий час?

— Йдемо походом на Київ… — сказав генерал.

— Ура! Ура!

Вранці 12 серпня почався загальний наступ по всьому фронту. До 21 серпня, зломивши опір більшовиків, галицькі війська вийшли на лінію Козятин (третій корпус) — Бердичів (перший) — Житомир (другий). Тим часом 11-та галицька бригада здобула Вапнярку, через день — Крижопіль. Запорожці зайняли район Білої Церкви, а III корпус генерала Кравса — Фастів.

XI

Сотні Вайди не випало битися за Фастів, — вона йшла лівіше, де й боїв особливих не було: червоні планомірно відступали. Нестерпно пражило сонце. Нарешті в літньому мареві забовваніли під невеличким березовим гаєм та густими кущами верболозу, понад тонкою річечкою білосніжні хатки. Вайда подав команду зупинитися тут на нічліг, а сам, разом з Грицаном, став на обочині дороги, аби пропустити колону й обоз та простежити, щоби ніхто не відстав.

— Я поскачу в голову, — сказав Грицан.

— Гаразд. Дударика візьми. Най підшукає нам помешкання.

І Грицан пришпорив коня. Біля першої хати на воротях висла пристаркувата жовтолиця жінка. Ярослав спершу подумав, що вона звично, як у тутешніх краях, не хоче пустити на подвір’я, а коли порівнялися, жінка прошамкала широким ротом:

— Чи нема у вас краму?

— Нема, — захитав головою.

— А керасіна є?

— І керасіни нема.

— Жаль! — прицмокнула широким ротом. — А, кажуть, в Денікіна багато керасіни й солі, і дешево.

— Не знаю.

— А ви австріяки? Чи німці?

— Галичани. Українська армія.

— Може, й українські.

— Чому — може?

— Мундири чужі…

— Пустіть стрільців на подвір’я.

— Діти животами хворі.

— Облиште її,— махнув рукою Дударик. — У селі нам місця вистачить, я зараз щось придумаю. — Цьвохкнувши батіжком, поскакав у центр села.

Грицан, вйокнувши на коня, погарцював за ним. Посередині села — наголо витолочений, порізаний рівчаками майдан, велика криниця з журавлем і — ані душі. Лише, впряжена у бочку з водою, ревно пощипувала рідку травицю попід тином сухоребра шкапина, а за кілька метрів від неї на тичках висіли білі хустини.

— Що тут діється? — нічого не второпавши, спитав Ярослав низькорослого стрільця, котрий, сито витираючи долонею рота, вийшов з подвір’я, під яким паслася шкапина.

— Воду беремо.

— А чого білі прапори?

— Бо в тому кінці села ще більшовики, а їм також треба води… — незворушно пояснив низькорослий стрілець, ніби йшлося про