Діти капітана Гранта - Жюль Верн

— П’ятдесят фунтів.

Гленарван кивнув головою на знак згоди.

— Гаразд, — мовив Джон Манглс, — хай буде п’ятдесят фунтів.

— Але за самий переїзд, — додав Вілл Галлей.

— Добре, за самий переїзд.

— Їжа окремо.

— Так, окремо.

— Домовились. А далі? — Вілл простяг руку.

— Тобто?

— Завдаток.

— Ось половина плати, двадцять п’ять фунтів, — сказав Джон Манглс, відраховуючи гроші хазяїнові брига, які той запхав у кишеню, навіть не подякувавши.

— Завтра щоб були на судні. До полудня. Приїдете чи ні — однаково вирушаю.

— Приїдемо.

Відтак Гленарван, майор, Роберт, Паганель і Джон Манглс покинули судно, чий хазяїн не зволив навіть і пальцем доторкнутися до цератового капелюха, щільно насунутого на руду кошлату чуприну.

— Ото мугир! — вигукнув Джон Манглс.

— А мені він сподобався, — озвався Паганель. — Справжній морський вовк.

— Ведмідь, а не вовк, — зауважив майор.

— Я собі уявляю, — додав. Джон Манглс, — що отакий-то ведмідь, напевно, торгував колись людьми.

— Хіба нам не однаково? — мовив Гленарван. — Важливо, що він капітан “Макарі”, а “Макарі” йде до Нової Зеландії. За час переїзду від Туфолдської затоки до Окленда ми бачитимемо його зрідка, а після Окленда й поготів.

Леді Гелену й Мері Грант вельми потішила звістка про завтрашній від’їзд. Гленарван попередив жінок, що на “Макарі” вони не знайдуть тих вигод, до яких звикли на “Дункані”. Та по стількох випробуваннях їх не могла засмутити така дрібниця. Містерові Олбінету доручили придбати харчі. Після втрати “Дункана” сердешний слізно тужив за нещасною своєю жінкою, котра зосталась на яхті й разом з усією командою стала, безперечно, жертвою лютих каторжників. Однак свої обов’язки стюарда Олбінет виконував сумлінно, як завжди, і “окрема їжа”, що складалася з добірного харчу, ніколи не баченого на “Макарі”, за кілька годин була заготовлена.

Тим часом майор одержав гроші в Мельбурнському об’єднаному банку за чеками Гленарвана, який не Хотів залишатися без золота й без зброї; отож поповнили й запаси пороху та куль. Щодо ПаганеЛя, то він придбав собі чудову мапу Нової Зеландії, видану в Едінбурзі Джонстоном.

Мюльреді почувався добре. Рана, що мало не коштувала матросові життя, вже майже не боліла. Морська подорож повинна була його зцілити. Він сподівався — бризи Великого океану вилікують його остаточно.

Вільсонові доручили приготувати на борту “Макарі” помешкання для пасажирів. Щітка й мітла зробили своє діло: рубка геть змінилася. Вілл Галлей, знизавши плечима, полишив матроса діяти на власний розсуд. Про Гленарвана, його супутників і супутниць капітан і не думав. Він навіть не знав їхніх прізвищ і в гадці не мав ними піклуватись. Цей “додатковий” вантаж давав капітанові виск у п’ятдесят фунтів — ото й по всьому, і мав для нього вартість багато меншу, ніж двісті тонн видубленої шкіри, що нею напхано було трюм його брига. “Передовсім шкіра, а люди вже потім”. То був негоціант [82] , та водночас він мав славу досвідченого моряка, що неабияк знався на тутешніх морях, вельми небезпечних через коралові рифи.

Гленарван вирішив використати останні години перед від’їздом, аби побувати на узбережжі, саме там, де його перетинає тридцять сьома паралель. Йому хотілося це зробити з двох причин.

Він бажав іще раз оглянути гадане місце катастрофи. Айртон, безперечно, був боцманом на “Британії”, і вона справді могла розбитися в цій частині східного австралійського узбережжя. Отож було б необачно проминути цю місцевість, бо вони сюди вже ніколи не повернуться. До того ж, якщо й не знайдеться слідів “Британії”, то, в усякому разі, саме тут “Дункан” захопили каторжники. Може, навіть відбувся бій? Хіба не можна припустити, що вони побачать на березі сліди боротьби, одчайдушного опору? Коли команда “Дункана” загинула в хвилях, дуже імовірно — море викинуло на берег кілька трупів.

Гленарван зробив цю розвідку вкупі з вірним Джоном Манглсом. Господар готелю “Вікторія” дав їм пару верхових коней, і вони вирушили на північ дорогою, яка огинала Туфолдську затоку.

Сумна то була мандрівка. Гленарван і капітан Джон їхали мовчки. Але вони добре розуміли одне одного — обох мучили ті самі думки, та сама тривога. Пильно вдивлялись у скелі, поточені морем. Вони не мали потреби ні про що розпитуватися, ні на що відповідати.

Уважаючи на Джонову пильність і кмітливість, можна не сумніватися: на узбережжі не зосталось жодного куточка, не дослідженого якнайретельніше. Вони старанно оглянули геть усі бухточки, положисті пляжі й піщані крайки берегів, куди приплив, хоч і помірний у цих місцях, міг викинути якийсь уламок. Але вочи не знайшли жодної вказівки, що вимагала б поновити тут розшуки, ніяких слідів катастрофи “Британії”.

Не полишив по собі жодного сліду й “Дункан”. Вся ця прилегла до океану місцевість була пустельна.

Однак Джон Манглс запримітив неподалік од берега очевидні залишки якогось табору — згаслі рештки багаття, котре палало тут ще недавно під самітною купою дерев. Може, кілька днів тому тут зробило стоянку якесь кочове тубільне плем’я? Але ні, бо на очі Гленарванові потрапила одна річ, яка беззаперечно доводила: цю частину побережжя відвідали каторжники.

То була жовто-сіра, зношена й полатана матроська куртка — зловісне лахміття, покинуте як непотріб під деревом. На ній стояло тавро Пертської виправної в’язниці. Каторжник давно зник, але мерзенне канцур’я промовляло за нього. Ця ліврея злочину, що правила за одіж якомусь негідникові, тепер гнила на відлюдному березі.

— Бачите, Джоне! — мовив Гленарван. — Ясно — тут побували каторжники! А наші бідолашні товариші з “Дункана”…

— Так, — глухо озвався Джон Манглс— Очевидно, їм не дали висісти на берег, вони загинули…

— Мерзотники! — вигукнув Гленарван. —