Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
— Я неодмінно хочу, — додав король, — ще раз побачити цього мерзотника. Цікаво подивитися, як він поводитиметься в присутності свого пана, якого він зрадив. Я з насолодою дивитимуся, як свідомість смерті прожене рум’янець із його рожевих щік, як затьмаряться його очі, що так нахабно брехали мені. Ах, чому тут нема й другого зрадника, що підтримував його віщування своїми порадами! Але якщо я лишуся живий, бережіть вашу мантію, кардинале де ля Балю! Сам римський папа не врятує вас, присягаюся апостолом Петром та Клерійською богоматір’ю, яка є втіленням милосердя. Ну, чого ж ти баришся? Іди готуй своїх хлопців, негідник кожної хвилини може з’явитися сюди. Благаю небо, щоб жодна підозра не спала йому на думку і він не відмовився прийти. Ото була б невдача! Іди, Трістане. Здається, раніше ти не мав звички баритися, готуючися до виконання моїх наказів.
— Навпаки, як ваша величність часто самі казали, я завжди надто квапився, і це іноді спричинялося до помилок: мені доводилося вішати одного замість другого. Я навіть проситиму вашу величність, коли ви прощатиметесь з Галеотті, подати мені якийсь знак, чи починати справу. Я пам’ятаю випадки, коли вашій величності завгодно було скасувати вирок, і потім мене винуватили за поспішність.
— Ач яка підозрілива людина! — вигукнув король. — Кажу тобі, цього разу я вже не скасую свого вироку! Ну, щоб покінчити з цим, нехай вже буде так. Пам’ятай, коли я, прощаючися, скажу йому: «Над нами є небо!» — ти роби свою справу; коли ж я скажу: «Іди з миром!» — це означатиме, що я змінив свій намір. Зрозумів тепер?
— У мене тупа голова, государю, в усьому, що не стосується мого ремесла, — відповів Трістан Пустинник. — Дозвольте мені повторити. Коли ви скажете: «Іди з миром!» — це означатиме, що я мушу робити свою справу?
— Ні, дурню, ні, — розсердився Людовік, — тоді нехай і йде з миром, а ось коли я скажу: «Над нами є небо!» — тоді підтягни його повище до зірок, з якими він так любить розмовляти.
— Я сподіваюся, що ми знайдемо тут усе потрібне, — зауважив прево. — А коли не знайдемо…
— Ну, тоді придуши його, і квит, — порадив король, похмуро усміхаючись.
— А труп… — спитав прево, — куди подіти його тіло?
— Стривай, зараз поміркуємо, — мовив король. — Вікна в залі надто вузькі, але, мабуть, оцей отвір досить широкий. Скинемо тіло в Сомму і приколемо папірець йому на груди з таким написом: «Пропустіть без мита: королівське правосуддя». А там нехай уже солдати герцога виловлюють його, коли мають охоту.
Військовий прево вийшов з кімнати короля і покликав обох своїх помічників в куток великої зали на нараду. Труазешель узяв туди один смолоскип, щоб було видніше, і всі троє почали радитися пошепки, хоч навряд чи хто міг підслухати їх, бо Олів’є був заглиблений в свої думки, а Балафре міцно спав.
— Друзі мої, — сказав прево своїм катам, — ви, мабуть, гадали, що ми вже не матимемо нагоди показати своє вміння, бо самі станемо іграшкою в руках інших. Підбадьортеся! Наш милостивий король ще раз дає нам змогу відзначитися, і ми повинні відважно виконати свій обов’язок як люди, що залишають про себе пам’ять в історії.
— Ого, я догадуюся, що то за справа, — сказав Труазешель. — Наш покровитель, як римські цезарі, коли їм доводилося пошитися в дурні, або, по-нашому, стати на перший щабель шибениці, шукає досвідчених людей серед своїх виконавців правосуддя, щоб його священну особу не мучили невмілі руки якогось новачка або халтурника в нашому ремеслі. Прекрасний звичай для єретиків! Але я, як добрий католик… либонь, не знаю, чи наважуся накласти руку на нашого найхристияннішого короля.
— Досить, брате, ти надто вразливий, — заперечив Птіт-Андре. — Коли сам король наказує виконати над ним вирок, то я не знаю, чому б нам його не послухатися. Хто живе в Римі, той має слухатися папи! Люди прево мусять коритися своєму панові, а він — королеві.
— Тихше, ви, негідники, — гримнув військовий прево. — Йдеться не про особу його величності, а тільки про того грецького єретика й магометанського чаклуна Марціо Галеотті.
— Галеотті? — вигукнув Птіт-Андре. — Ну що ж, річ цілком природна. Я, здається, не знав жодного фокусника, який, танцюючи на туго натягненому канаті, не закінчив би свого життя, повиснувши на одному з його кінців, — стриб, і все.
— Я шкодую тільки, — сказав Труазешель, підвівши очі догори, — що бідолаха мусить померти без сповіді.
— Мовчи! Мовчи! — відповів прево. — Він же єретик і чорнокнижник… Цілий собор попів не міг би наставити його на істинну путь і врятувати від долі, яку він заслужив. А втім, якщо йому заманеться сповідатися, так у тебе ж є хист, Труазешелю, ти й можеш бути йому за духовного отця. Але, от що далеко важливіше, боюся, що вам доведеться пустити в хід кинджали, друзі мої, бо в нас немає під рукою потрібних засобів і знарядь нашого ремества.
— Ну, боронь, богоматір Паризька, — вигукнув Труазешель, — щоб наказ короля застукав мене зненацька. Я маю завжди при собі мотуз святого Франціска, обвитий чотири рази круг тіла, з готовим зашморгом. Недарма ж я належу до його братії, і мені дозволено носити їхній каптур, коли я перебуваю in extremis[240], хвала богові й панотцям із Сомюрського абатства.
— А щодо мене, — сказав Птіт-Андре, — то в моїх саковках завжди знайдеться болт з блоком і міцний гвинт, щоб закріпити його, де мені забажається, коли б довелося виконувати вирок в такому місці, де нема дерев або де гілля росте надто високо від землі. Це дуже до речі.
— Чудово! Отже, все, що нам потрібно, є, — сказав військовий прево. — Лишається тільки пригвинтити блок до тієї бантини над дверима і прилагодити там мотуз. Я підведу того молодця до цього місця і забалакаю його, а ви хутко накинете йому на шию зашморг, і тоді…
— І тоді ми смикнемо мотуз, — сказав Птіт-Андре, — раз, два — і наш астролог опиниться на
