У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

- А ви, Фред? Ви ж не кинете мене у зовсім чужому світі?

Це було те запитання, якого Григорій найбільше боявся.

- Коли я вирвуся звідси, я неодмінно розшукаю вас. Не обіцяю, що це буде скоро. Пастка за мною закрилася міцно.

- Як я зможу жити, думаючи, що ви у вічній небезпеці?

- Самому мені легше буде боротися.

- Я так боюся, Фред, усього: подорожі, життя в чужому краї, самотності... Того, що я не зумію спокутувати того зла, яке я, не відаючи, вчинила. Якби ви були поруч...

- У мене є друзі в Італії. До речі, один з них лікар і працює в Римі, прізвище його Матіні, а адреса...- Григорій на вузенькому клаптику паперу, вирваному з записної книжки, написав кілька слів.- Ім'я і адресу завчіть напам'ять, а клаптик цей спаліть. Матіні чудова людина, мій великий друг і завжди вам допоможе.

- Що передати йому від вас, Фред? І чому ви раптом так дивно на мене подивились?

Григорій справді дивився на Агнесу розгублено. Лише зараз йому спало на думку, що ім'я Фреда Шульца Матіні нічого не скаже. Назватися Генріхом фон Гольдрінгом. Ні, ні, про це не може бути й мови! Але саме Матіні може допомогти Агнесі, можливо, навіть Їрене.

- Він знав мене під іншим ім'ям, Агнесо! Скажете йому, що ви прийшли від друга з Кастель ла Фонте, з яким він ходив парламентером до гарібальдійців. Він зрозуміє, про кого мова. І ще нагадайте, що я пам'ятаю його девіз: "Краще бути жертвою, ніж катом". Це слова одного письменника, якого він дуже любив... Про школу, звичайно, не розповідайте. Скажіть просто, що зустріли мене в Іспанії... Згодом я .сам йому розкажу. Коли приїду в Рим...

- Ми будемо чекати вас, Фред, усі... Я, Їрене, Педро, сподіваюсь і Матіні! - Агнеса відвернулася, ховаючи сльози, що набігли на очі.

- Ну, бідолашна моя мандрівнице, я не маю права вас більше затримувати. Нагадую ще раз: записка Нунке, мені. Доручення падре вручаєте лише після того, як усе влаштується. Тоді можете й висловити все, що ви про нього думаєте. Папірець з адресою і прізвищем мого римського друга спаліть... А тепер...

Агнеса відступила на крок, безсило прихилившись до одвірка.

- Не йдіть, одну хвилинку!

- А я і не збирався йти, не попрощавшись з вами, як слід друзям. Ну ж бо! Я хочу запам'ятати вас веселою. Посміхніться і дайте я вас поцілую, у очі, щоб пам'ятали...

- А з Їрене, з Їрене ви не попрощаєтесь?

- Мабуть, ні. Хай вона нічого не знає про від'їзд до вечора. Не треба її хвилювати, а от до Пепіти зайду і накажу їй, щоб вона добре за вами доглядала!

Григорій швидко збіг східцями вниз, боячись озирнутися. Врятував він цю нещасну з її дитям чи послав на нову загибель?

Травень 1946 року для керівників школи "лицарів благородного духу" став місяцем великих несподіванок і великих неприємностей. Почалося з події, якої ще не траплялося в практиці школи: вихованець класу "Д" відмовився летіти до Радянського Союзу,

Сталося це так: коли Шульц розповів Нунке, як вороже Середа ставиться до нього, Фреда, і чому саме, шеф вирішив за краще відокремити "Малого".

- А ви передайте його під нагляд вашого нового заступника Домантовича, - наказав начальник школи.

Шульц охоче погодився. Адже в його плани якраз і входило зблизити Середу з Домантовичем.

Середа зрадів, дізнавшись про цю зміну. Але будь-які намагання Домантовича викликати "Малого" на відвертість, на щиру розмову - були марні.

- Усі ви одним миром мазані. Досить! Я вже одного разу висповідався, вдруге йолопом бути не хочу, - відповідав "Малий" новому вихователю на всі його закиди чи запитання.

Успіхів у навчанні Середа не виявляв, крім стрільби і боротьби.

- Що маємо робити з ним, містер Думбрайт?-запитав якось Нунке Думбрайта, розповівши про вдачу і шкільні успіхи "Малого".

- Іншого разу я б пристрелив його, як собаку, але нам до зарізу потрібні вірні люди. "Малий" надто багато завинив перед своїми земляками, ми хоч гарантовані, що він не переметнеться до більшовиків. Знаєте що? - зрадів своїй несподіваній пропозиції бос.- Передамо його в розпорядження якогось агента, а потім разом зашлемо в один із пунктів. От Домантович, його нинішній вихователь, має отаборитися в Києві як резидент. Хай з ним і "Малий" летить. Згодиться на щось!

Дізнавшись від Нунке про таке рішення, Домантович зрадів:

- З радістю! Такий помічник, як "Малий", -то скарб. Складного завдання йому, звісно, не даси, але він так боїться кари за минуле, що покластися на його вірність можна цілком.

На найближчому занятті Домантович сказав своєму вихованцю:

- Готуйся! За два-три тижні полетимо з тобою аж у самісінький Київ, там, брат, заживемо! І полетимо разом, і тільки вдвох! Що ти на це скажеш!

Середа відвернувся і після довгої паузи, скорше сам собі, ніж вихователю, пробурмотів:

- Київ... Андрій ГІервозванний... Там його церква...- і, повернувшись до Домантовича, з якоюсь несподіваною тужною лагідністю додав:-А мого батька мама Андрійком звали, казали мені: виростеш, до Києва, що б там не було, поїдь, у церкві святого Андрія Первозванного помолися. Батько тебе дуже любив, і його святий заступиться за тебе і перед богом, за твої гріхи заступиться.

- От і побуваєш у Києві, помолишся.

- Брехня! Немає Василя Середи! Отець