Діти капітана Гранта - Жюль Верн

— А вона дуже широка, ця Снові? — втрутилась до розмови Гелена.

— Широка й глибока, пані, — відповів Айртон. — Завширшки сягає до милі, і течія дуже бистра. Навіть досвідченому плавцеві небезпечно її перепливати.

— То дарма! Змайструємо човна! — вигукнув Роберт, що сміливо розв’язував найскладніші питання. — Зрубаємо дерево, видовбаємо його та й спустимо на воду!

— Правильно, син капітана Гранта! — похвалив хлопчину Паганель.

— Він має рацію, — додав Джон Манглс. — Так і зробимо. Гадаю, немає чого гаяти далі дорогий час у марних суперечках.

— А ваша думка, Айртоне? — спитав Гленарван.

— Я вважаю, пане, — коли не дістанемо вчасно допомоги, то й через місяць сидітимемо ще на берегах Снові.

— Себто ви маєте інший, ліпший план? — дещо роздратовано спитав Джон Манглс.

— Авжеж, коли “Дункан” покине Мельбурн і прибуде до східного узбережжя.

— Знову “Дункан”! І в який це спосіб, хотів би я знати, яхта, прибувши до Туфолдської затоки, допоможе нам туди дістатися?

Айртон поміркував хвилину й ухильно відповів:

— Я не налягаю на своїй пропозиції, і те, що раджу, роблю в загальних інтересах. Я ладен вирушати в дорогу, коли накажете.

І він схрестив руки на грудях.

— Але ж це не відповідь, Айртоне, — зауважив Гленарван. — Відкрийте нам ваші плани, й ми їх обміркуємо. Що ви пропонуєте?

— У тій скруті, в якій ми опинились, — заговорив Айртон спокійним упевненим голосом, — я вважаю за найрозумніше не ризикувати, переправляючись через Снові, а ждати допомоги тут. Цю допомогу може нам подати тільки “Дункан”. Станемо тут табором, харчів нам не бракує, а хтось із нас хай одвезе Томові Остіну наказа вирушити до Туфолдської затоки.

Така несподівана пропозиція дещо всіх спантеличила, а Джон Манглс зустрів її з неприхованою ворожістю.

— За цей час, — вів далі Айртон, — або вода снаде в Снові й ми перейдемо її бродом, або ж доведеться спорудити човна. Ось план, сер, котрий я подаю на ваш розсуд.

— Гаразд, Айртоне, — промовив Гленарван. — Ваша пропозиція варта того, аби її всебічно обміркувати. Найбільша вада її полягає у зволіканні, але зате ми збережемо сили і, можливо, уникнемо серйозної небезпеки. Що ви гадаєте, друзі?

— Кажіть ви, любий Мак-Наббсе, — звернулась Гелена до майора. — Досі ви лише слухали і не промовили жодного слова.

— Скоро вас цікавить моя думка, я скажу відверто: мені видається, що Айртон говорив, як людина розумна й обачна, і я підтримую його план.

Ніхто не сподівався на таку відповідь, бо дотепер Мак-Наббс повсякчас переч. ив Айртонові. Боцман, також здивований, кинув швидкий погляд на майора. Паганель, Гелена, матроси, котрі й перш схилялись до Айртонового проекту, по Мак-Наббсових словах перестали вагатися.

Гленарван оголосив — Айртонів план, у принципі, схвалено.

— А тепер, Джоне, — звернувся він до молодого капітана, — ви теж, напевно, погоджуєтесь, що найобачніше буде стати табором на березі річки й очікувати тут засобів переправи.

— Так, — відповів Джон Манглс, — коли наш посланець спроможеться переплисти Снові, чого ми зробити нe можемо!

Всі глянули на боцмана, котрий посміхнувся, як людина, певна себе.

— Нашому посланцеві не доведеться переправлятися через річку, — сказав він.

— Тобто як? — здивувався Джон Манглс.

— Дуже просто: він повернеться на Люкновську дорогу, і вона приведе його прямісінько до Мельбурна.

— Двісті п’ятдесят миль — пішака! — скрикнув молодий капітан.

— Верхи, — відказав Айртон. — Адже ми маємо одного цілком здорового коня. Він здолає цю відстань за чотири дні. Додайте два дні на перехід “Дункана” до затоки і ще добу, аби дістатися до нашого табору. Отже, за тиждень наш посланець повернеться сюди разом з матросами.

Майор схвально кивав головою на Айртонові слова, що аж надто здивувало Джона Манглса. Проте геть усі підтримали боцмана, і тепер ішлося тільки про здійснення цього справді добре обґрунтованого плану.

— Тепер, друзі, — сказав Гленарван, — нам залишається обрати гінця. Я не приховую — завдання його важке й небезпечне. Хто ладен піти на пожертву заради своїх товаришів? Хто відвезе нашого наказа до Мельбурна?

Вільсон, Мюльреді, Джон Манглс, Паганель і навіть Роберт зголосилися тої ж хвилини. Джон Манглс особливо наполягав, аби саме йому дали це доручення. Але тут підняв голос Айртон, котрий досі не зронив ані слова.

— Якщо ви зволите, сер, то поїду я, — сказав він. — До цих країв я призвичаївся.

Мені доводилось частенько блукати і не такими пустелями. Я виборсаюсь із скрути там, де інший загине. Тому я прошу, в спільних інтересах, послати до Мельбурна мене. Одного слова, написаного вашою рукою, досить, щоб помічник капітана мені повірив, і за шість днів, ручуся вам, я приведу яхту до Туфолдської затоки.

— Добре сказано, — мовив Гленарван. — Ви розумна й смілива людина, Айртоне, і ви доможетесь свого.

Справді, було ясно — боцман спроможеться виконати це складне завдання краще, ніж хто інший. Кожний із претендентів це розумів і відступився. Лише Джон Манглс востаннє заперечив, зауваживши, що Айртон конче знадобиться, коли розшукуватимуть сліди “Британії” й капітана Гранта. Але майор відповів, що експедиція не зрушиться з місця, поки Айртон не повернеться, і що не варто навіть говорити про поновлення без нього цих важливих розшуків. Отже, боцманова відсутність анітрохи не зашкодить справі капітана Гранта.

— Ну то виряджайтесь у дорогу, Айртоне, — мовив Гленарван. — Не баріться й повертайтеся через Ідей до нашого табору на Снові.

Очі боцмана засвітилися переможно. Він одвернувся, та хоч то була одна лише мить, Джон Манглс ухопив цей радісний полиск. Молодий капітан відчув,